Танець недоумка

21

Ірма вела всюдихід сама. Я сидів на броні. Було близько десятої. Квадрат, де Окамура встановив відеопастки, давно залишився позаду, і зараз ми їхали порівняно вузькою смугою лісу між грядою пагорбів і болотом. За логікою, це єдиний напрямок, куди міг поїхати капрал. Але, щойно всюдихід піднявся на невисокий пагорбок, Ірма натиснула на гальма. Попереду стояла висока загорода з дроту.

Нікельований метал виблискував крізь гілля якоїсь виткої рослини, яка заплела загороду так щільно, що перетворила в суцільну зелену огорожу. Ірма висунулася в люк. Притримуючи гвинтівку, я зістрибнув із всюдихода й підійшов до загороди.

— Обережно, — попередила Ірма. — Цей в’юн — хижак.

Тримаючись на відстані, я спробував роздивитися хоч щось по той бік у просвітку між гілками. Але нічого, крім тайги, не побачив.

— Цікаво, навіщо тут поставили паркан… Є ідеї?

Ірма похитала головою. Я щось помітив крізь листя в’юна: за два кроки від мене на загороді висіла яскрава жовтогаряча табличка. Акуратно розсунув гілки стволом гвинтівки.

— Ірмо…

— Бачу, — відгукнулася вона.

На жовтогарячій табличці великими чорними буквами було написано:

НЕБЕЗПЕЧНО!

ЗАБОРОНЕНА ЗОНА

ПОРУШНИКИ БУДУТЬ ПРИТЯГНУТІ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

— Ого… — відступивши на крок, я задер голову в пошуках камер спостереження. Одна з них і справді підіймалася над загородою, але в’юн давно обплів її гнучким гіллям і відламав — вона безпомічно матлялася на дроті.

— Тепер зрозуміло, навіщо капрал стер дані трекінгу, — сказала Ірма. — По ходу, десь має бути дірка, через яку він проїхав.

— А я думаю, що нам не потрібні ще більші проблеми, ніж є. А в’їхати в заборонену зону — це нарватися саме на них.

— Ой, не треба бути таким правильним! — вона скривилася, ніби їй було гидко. — Я однак поїду. А ти, якщо хочеш, вертайся і здай мене!

— Та до чого тут «здай»!

— Тоді визначайся швидше!

Я думав. До цієї хвилини мій план щодо кокона й нашого розслідування незмінно закінчувався словами «…і повідомимо командування». Але жовтогаряча табличка досить прозоро натякала, що командування й без нас у курсі. То що — повернутися? І просто чекати, поки відкриє стрілянину той, хто вилупиться з наступного кокона? І, наприклад, обере не плац, як Окамура, а дитячий садок, куди ходить моя Ельза… Я здригнувся. Ні, я притяг сюди сім’ю й зобов’язаний зробити все, щоб Ельзі та Вірі нічого не загрожувало.

— Ти заснув там чи що?

— Стривай, Ірмо… — я навіть не повернувся, боячись, що вона зіб’є мене з думки.

Треба сказати собі правду: поїхати далі — значить покласти на терези кар’єру, страховку, а отже, і майбутнє моєї сім’ї… А не поїхати — покласти безпеку моєї Ельзи тут і сьогодні на іншу чашу. А заодно й поховати відповідь на запитання, чи втрачають від пилку глузд. Адже якщо річ не в пилку, то, можливо, у мене з’явиться шанс… Я машинально потер праву кисть.

— Та що з тобою! — не витримала Ірма. — Злякався якихось табличок? Серйозно? Більше ніж кокона заввишки з людину?

— Дай мені подумати!!! — вийшло різкіше, ніж мені хотілося, але вона принаймні заткнулася.

Ні, ти збожеволів. Про що тут думати! Я в жодному разі не стану жерти інопланетний порошок! І річ не в ньому взагалі! Хоча кого я обманюю…

— Ірмо… Чи може пилок виправити генетичний дефект?

— Пилок може виправити будь-який дефект.

— Я маю на увазі проблему на клітинному рівні. Наприклад, у клітинах є аномальний білок, який мутує. Пилок може вилікувати хворі клітини?

— Так само, як я вилікувала клітини, уражені раком.

Я чекав, що вона запитає, чому я цікавлюся, але Ірма не спитала.

Якщо мене викинуть із Корпусу, то на момент, коли я знову ступлю на поверхню матінки-Землі, у мене буде вагон боргів, а незабаром — набір рефлексів замість мізків… А якщо повернутися зараз… Повернутися й нікому нічого не казати…

Можна ж просто ходити на службу й жити, як це було тиждень тому! Тільки чи треба тобі те життя, фіналом якого стане танець недоумка, якщо порятунок, можливо, просто зараз в Ірминій кишені? Чи треба тобі життя, коли ти побачиш, як Іш-Чель виправдає свою назву, перетворившись на бабу з очима ягуара? Чи хочеш ти на якійсь там енній церемонії похорону стояти поміж родичів? Просто уяви, що ти бачиш у труні свою доньку…

— Їдьмо! — поспішив вигукнути я, щоб заткнути цей голос у голові.

Не хочу цього уявляти. Я ніколи такого не допущу. Не допущу навіть самої ймовірності. І, зістрибнувши в люк, я сів поряд з Ірмою. Вона мовчки натиснула на акселератор.

Діру в загороді ми знайшли за якихось кілька сотень метрів. Дорогою я бачив щонайменше три робочі камери, але ми трималися далеко від паркану. А потім — іще одну, наглухо заплетену в’юном. І, схоже, Окамура теж її помітив був — цілий проліт огорожі закатано у грязюку гусеницями всюдихода. Двигуни завили, підвищуючи оберти, й Ірма спритно провела всюдихід через діру.

— Слухай, Ірмо… А якщо Окамура їздив сюди сам, звідки той кокон, який знайшов Алекс?

Вона знизала плечима.

— Ми не дізнаємося, поки не зрозуміємо, звідки взявся перший. Може, капрал привіз із собою якусь фігню… Не просто ж так ви знайшли другий кокон саме на складах…

Я задумався, за звичкою погладжуючи праву кисть. На фронтальному оглядовому моніторі було видно ніс нашої машини, що розрізав щільний підлісок, як корабель хвилі. Ірма мовчала, зосередившись на керуванні. Я раз у раз повертався думками то до батька, який вийшов у вікно, то до діда, який зійшов з дистанції за кермом автівки. Тепер, коли я думав про них, у мені народжувалися нові відчуття, зовсім не такі, як раніше. Мені досі було нестерпно жаль батька, але тепер я відчував ще й злість. Пекучу злість. Я злився на нього за подаровану генетичну ущербність… А ще більше — за безпорадність… Ці думки виснажували. Я спробував відволіктися, зосередившись на спогляданні похмурих тайгових пейзажів в оглядовому моніторі, але це не допомагало.

— Ірмо… Давно хотів спитати… Як ти дізналася, що в тебе рак?

Секунду тому я сам не знав, що запитаю саме це. З іншого боку, а що я міг спитати, щойно виринувши з похмурих думок про генетичні хвороби! Вона сумно всміхнулася, не відриваючи погляду від оглядового монітора.

— Лікарі сказали.

— Ще на Землі?

— Ні, звісно! Ніхто не бере в Корпус хворих людей. Тим більше у тривалі місії.

Я понуро посміхнувся й подивився на долоню. Ну, звісно. Ніхто й ніколи.

Вона якийсь час мовчала, поринувши в спогади. Я не квапив. Через хвилини дві Ірма продовжила сама:

— Я все життя цього боялася. Моя мама померла від раку — занадто пізно діагностували… Я бачила всі її муки… — вона міцно стиснула губи й кілька разів кліпнула, стримуючи сльози. Потім глибоко зітхнула й продовжила: — З двадцяти років я звикла регулярно перевірятися на онкомаркери… Був період, коли я ледь не щоночі просиналася від нічних кошмарів, у яких мені казали, що в мене четверта стадія… Та, зрештою, переконала себе, що рак не зможе підкрастися до мене непомітно. Що я готова зустріти його, коли в мене ще будуть усі шанси…

Вона знову помовчала.

— Я прилетіла сюди, навіть не підозрюючи, що стою на краю могили. Місяці три все було чудово… Тоді все тільки будувалося. Жодного біолога, біорота ще формується, я керую установкою обладнання на станції.

Ірма недбало торкнулася до щоки, сподіваючись, що я не зрозумію справжньої мети цього жесту. Але друга сльоза великою горошиною скотилася слідом за першою.

— А потім усе почалося. Дуже стрімко. Головні болі, запаморочення, проблеми із зором…

— І ти запідозрила рак?

— Сміятимешся, та я запідозрила вагітність. Але навіть тест не встигла купити, коли раптом у мене стався напад. Просто на робочому місці. Непритомність, судоми… Мене терміново госпіталізували. Зробили комп’ютерну томографію. Ту саму, яку я тобі показувала… Я готувалася закінчити своє життя тут. Сподівалася тільки на те, що смерть буде швидка.

Я жадібно вслуховувався в кожне слово, сподіваючись, що зараз вона скаже про пилок, але Ірма мовчала.

— А пилок? — не витримав я.

— А що пилок?

— Як ти його відкрила? І про твій браслет — розкажеш?

Ірма наче не чула запитання: вона зосереджено дивилася перед собою. А потім похитала головою:

— Не сьогодні.

Хотілося, звісно, почути відповіді, але що вдієш. Я вп’явся в монітор. Там була тільки зелено-чорна одноманітність тайги, і за пів години я став клювати носом.

У хисткому півсні мені здалося, що я знову на Проксимі, сиджу всередині транспортера, який прокладає собі шлях через трясовину. Мій командир чомусь Вандлик, вона нависає наді мною, обдаючи запахом якихось нестерпних вечірніх парфумів і тютюну. «Збадьорися, солдате! — репетує Вандлик, наче вона не офіцер контролю, а перегрітий на сонці сержант. — Надеремо цим павучарам сра-а-ку!» Тут Вандлик наполегливо пхає мені під ніс флакон із пилком, а я злякано сахаюся, б’юся потилицею об стійку (уже в реальності, а не вві сні) і прокидаюся. Та не встигаю детально роздивитися, що відбувається навколо, аж липкий, втомливий сон знову обплітає мені голову, як той хижий плющ камеру спостереження… Хрясь — і голова безпомічно висить на дроті, упавши мені на груди й матляючись від немилосердної тряски. «Камера висить, — виправляю сам себе, — не голова, а камера». І радію, що зумів зберегти крихти здорового глузду навіть уві сні. Поки що зумів. Ще не вийшов у вікно й не врізався в опору мосту. Ще не замкнувся у ванній, притиснувши до грудей термобаричну гранату… «У тебе ніколи не вистачить сміливості на таке!» — з докором кажу я (чомусь голосом Вірки) і розумію, що сиджу верхи на паркані з жовтогарячими табличками «Небезпечно! Заборонена зона». Я не можу злізти, бо права рука стала геть пластмасова і вже не слухається мене. «Страшно не висмикнути чеку — ні! Страшно, це коли ти хочеш висмикнути, але тобі — немає чим!» — промайнуло в голові, і ця думка мене чомусь дуже веселить. «Страх — це кокаїн, — раптом зринає в пам’яті фраза, вимовлена голосом Вандлик. — І ти підсів, хлопче. Міцно підсів».