Танець недоумка

26

Щось сталося з моїм зором — це перше, що змінилося. Складно описати… Це як різниця між двовимірним зображенням і тривимірним. Або — між тривимірним зображенням і реальністю… Не знаю, як ще пояснити. Зір наче перейшов на вищий рівень. Я бачив усе в дрібних деталях. Міг із математичною точністю визначити відстань на око. Тіні відділилися від фактури, гра світла — від форми. І поки я вертів головою, намагаючись звикнути до нового досконалого зору, виникли звуки.

Тієї миті я став настільки багато всього чути, аж здалося, що попередні тридцять п’ять років був глухий. Як рухаються личинки в гніздах (і міг точно сказати, в яких саме), як вітер колише листя (як шелестить кожен окремий листок), як дихає на естакаді за вікном невідома мені істота. Ірмине серце билося так гучно, що, здається, я б чув його через три стіни. І, нарешті, запахи. Це взагалі неможливо описати. Бо я став не відчувати їх, а читати…

— Ти в нормі? — запитала Ірма.

«У нормі», — відповів я, дивлячись на свою руку.

Я знову відчував. Ні, оніміння не зникло, але воно відступило — пальці знову могли відчувати дотики.

— У нормі, — вимовив мій рот, і я зрозумів, що сказав це тільки зараз: крихітна частка секунди між думкою й словом розтяглася на тисячу разів.

— Тоді ворушімося. Ефект скоро мине.

Вона казала це нестерпно довго, і я встигав прочитати слова по губах задовго до того, як вона їх вимовляла, відгадуючи за першими складами.

— Краще помовч, — попросив я. — Це нестерпно.

І поки мої губи вимовили це, я встиг подумати, що мені теж краще помовчати. Я ніби сидів у величезному неповороткому вантажному шатлі, а не був у своєму тілі. Гучно луснуло одне з гнізд над нашими головами — десь посеред слова «нестерпно», — і я швидко взяв Ірму за лікоть, ледь посунувши. Усе не так погано — якщо докласти трохи зусиль, тіло рухалося досить швидко, хоч і незвично плавно. Ірма ще здивовано зводила брови, коли зі стелі, повільно, як повітряна кулька, упав молодий смертожук — саме на те місце, де вона мить тому стояла. Я відфутболив його ще в повітрі, влучивши носаком у м’яке черевце.

— Назад на стелажі? — запитав я.

— Не встигнемо, — хитнула головою Ірма, і пасма її волосся колихнулися повільно, як у всіх цих сльозливих кіносценах. — За вікном дерево. Під пилком ти легко дострибнеш.

Поки її губи вимовляли слово «під пилком», ще чотири десятки гнізд одночасно луснули — як попкорн. Чимало — просто під нашими ногами.

— Біжімо, — сказав я й кинувся до «вікна», скеровуючи за собою Ірму.

Ніщо не зрівняється з цим відчуттям. Ніколи досі, ані в зоні малої сили тяжіння на інших планетах, ані навіть уві сні, не почувався таким рухливим і сильним. Таким живим. Дуже віддалено це можна порівняти хіба з відчуттями шкільного дитинства, коли біжиш щодуху по вузькому довгому коридору, щоб хоч трохи позбутися накопиченої енергії, й миготіння світильників над головою створює відчуття, що от‑от подолаєш звуковий бар’єр на швидкісній трасі.

Я майже летів, зірвавшись стрілою до вікна. І хоч думка обганяла тіло, воно більше не здавалося мені вантажним шатлом. Радше — потужним винищувачем. Ірма відстала зовсім трохи, залишивши позаду дощ зі смертожуків. Я спіймав себе на думці, що хочу якнайдовше почуватися так, як зараз.

Треба було стрибнути на сім з половиною метрів. Ніяких «близько» або «приблизно» — я зовсім чітко бачив, що від «вікна» і до гілки, за яку я повинен ухопитися рукою, сім метрів і п’ятдесят один сантиметр. Навіть п’ятдесят один із гаком, але це вже неважливо. Два останні кроки я зробив трохи коротшими, щоб відштовхнутися правою ногою, безпомилково обравши кут стрибка. Вітер обдував лице. У серці солодкою знемогою лоскотало відчуття волі. Я зібрався схопитися за гілку правою рукою, ані трохи не остерігаючись, що вона мене підведе. Суха шорстка кора ляснула по долоні. Стиснув пальці лише трохи сильніше, ніж потрібно, щоб компенсувати недостатню чутливість. Інерція розвернула тіло, лясь — і ліва теж схопила свою гілку. Боже, яке блаженство! Я легко вперся ногами у виступ стовбура. Ірма стрибнула слабше, тому приземлилася на два метри нижче і, схоже, вдарилася, налетівши грудьми на стовбур. Вона вживала пилок з пів години тому (у голові відразу промайнуло уточнення — двадцять сім хвилин тому), отже, за цей час ефект істотно слабшає.

— Униз! — крикнула Ірма. — Смертожуки теж стрибнуть!

За хвилину приголомшливих стрибків з гілки на гілку я легко приземлився на землю. Десь угорі низкою чорних цяток стрибали на це ж дерево смертожуки. Як перелякані індики. Утім, вони спритно чіплялися за стовбур пазурами й одразу бігли вниз. Спіймав себе на думці, що зовсім не боюся.

Спустилася Ірма. Ми рвонули по широкій вулиці занедбаного інопланетного міста. Під ногами миготіло торішнє листя, ми запаморочливо стрибали через нагромадження чогось старого й рукотворного — може, навіть механізмів, — і мене сповнювали захват і легкість. Відчуття власної сили. Ми легко відірвалися від смертожуків й дозволили собі просто йти.

За якийсь час Ірма впевнено повернула за ріг, я — слідом… І ми обоє вражено завмерли. Захват і легкість витиснуло моторошне видовище, що постало перед нами.

Це був, напевно, проспект — широкий прохід між височенними будинками. Залита полуденним сонцем урбаністична ущелина. І це було поле бою — досить одного погляду, щоб зрозуміти. Поле останньої битви. Законсервована часом смертна година цілої цивілізації. Легко вгадувалися трупи, навіть засипані пилом і зів’ялим листям. Їх було багато. Величезні, вище двох метрів, знівечені, сховані за барикадами з вигадливих машин господарі цього міста, а колись і всієї планети. Я присів біля одного з тіл, уважно розглядаючи висохлу мумію. Шестеро очей, широкі груди. На торс і плечі надіте щось схоже на броню.

— Хто міг знищити цілу цивілізацію! — вирвалося в мене, і цієї секунди я, звісно ж, думав про наш крихітний табір за стіною Контуру.

— Питання неправильне, — понуро озвалася Ірма. — Правильно: «Якого хріна туди, де хтось знищив цивілізацію, привезли понад п’ять сотень сімей із дітьми»!

— Може, вони просто воювали одне з одним? Поки не перебили всіх…

— Це перше, про що ми подумали, коли знайшли це місто. Але ні. Те, що їх убило, — досі тут. І, повір мені, воно цікавиться й нами теж.

Я витріщився на Ірму. І річ не тільки в останній фразі, ні. Річ саме в цій її частині: «…перше, що ми подумали, коли знайшли місто». Я подивився на Ірмин браслет дезертира, на неї саму, на вулицю, що стала полем бою… А потім нарешті сказав:

— Ти вже була тут. І ми не просто оглядаємо мертве місто, так? Ти кудись мене ведеш?

Ірма мовчки кивнула й уважно подивилася на мене, довго і пронизливо.

— Зв’яжися з нашими. Скажи, розірвалася гусениця. До вечора відремонтуємо й заночуємо, а вранці — назад.

— Так у тебе, виявляється, усе продумано… І куди ж ми йдемо?

— Уже недалеко — сам побачиш. Якщо пощастить, там буде заряджений акумулятор. А то й цілий транспортер.

І пішла вздовж вулиці. Не скажу, що мені не хотілося дізнатися все негайно, та якщо вона й справді кудись веде, варто потерпіти… Щось гучно дзвякнуло попереду. Я мимоволі здригнувся й поклав руку на кобуру. Із задоволенням відзначив, що відчуваю пальцями тверді ребра кнопки-фіксатора. Ірма схилилася над опалим листям й витягла щось прямокутне й пласке. Постукала ним об металевий бік ушкодженої бойової машини на узбіччі, і знахідка відгукнулася бляшаним брязкотом.

— Можеш подивитися, — Ірма простягнула прямокутник мені.

Це була табличка. Стара, судячи з облізлої фарби, покручена металопластикова табличка з написом англійською: «ПІВНІЧНИЙ НАПРЯМОК — 0,5 км». І стрілка.

Ми повернули (саме на північ, наскільки я зміг зорієнтуватись) і вже за рогом наступної вулиці побачили паркан. Високий, сітчастий, лише де‑не-де ушкоджений іржею й абсолютно земний, зі спіраллю Бруно по горі. Ні плющ, ні інші рослини до огорожі навіть не підступалися — уздовж опор стрункими шеренгами вишикувалися численні ізолятори. І, судячи з ледь чутного гулу, сонячні батареї досі працювали, хоч сам комплекс мав занедбаний вигляд. Сірі моноліти корпусів, що причаїлися під інопланетними естакадами, були густо засипані сухими гілками й листям. Скрізь, де було можливо, проросли всюдисущі кущі.

Біла табличка з вицвілим від часу написом повідомляла:

«Урядова Агенція Космічних Досліджень

ОБ’ЄКТ № 00»