Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
Вони повинні були його пристрелити. Навіть не його, а нас обох. За логікою, зважаючи на обставини, — просто повинні і край. Але вони чомусь розгубилися. Недоладно піднімали гвинтівки, але так і не наважувалися вистрелити, а тільки вертіли головами, запитально дивлячись одне на одного, на мене, на командира, на тестер у його руці, знову на двійника.
Двійник тим часом усміхнувся й пішов просто на них ходою хазяїна, що зустрічає гостей.
— Стій на місці!!! — гаркнув хтось, намагаючись вкласти у свій тон максимум погрози. Але по тому, як він нервово перехопив цівку гвинтівки, було зрозуміло, що вистрелити він однак не наважиться.
Інфразвук! До мене раптом дійшло — річ в інфразвуку. Вони відчувають зараз неймовірний жах, що аж паралізує. І тільки на мене цього разу він чомусь ніяк не впливає.
— Стріляю! — знову вигукнув штурмовик, і це пролунало страшенно фальшиво.
— Хлопці, дайте хоч покурити, — всміхнувшись, сказав двійник. — Це ж тільки три хвилини.
Щось стукнуло. Це впустив «ручку» командир, не відриваючи погляду від двійника.
— Вогонь! — якось безпомічно, відчайдушно вигукнув він, наче забувши, що й сам тримає зараз зброю. — Убийте обох! Обох!!!
Я замружився. Ніхто не вистрелив. Вони тільки цілилися, міцно стискаючи руків’я гвинтівок, і сопіли, як їжаки. З того, як тремтіли стволи, ясно було, що на більше вони навряд чи наважаться.
— Хлопці, може, поговоримо, — вів далі двійник. — Пам’ятаєте, як у Біблії…
І спокійно, навіть статечно поклав руку на ствол найближчої гвинтівки, задер його вгору й по-собачому нахилив голову. Точнісінько, як Віра, яка питає: «Як там Ельза?» — збираючись вчепитися в мене зубами.
— Усе це марнота та ловлення вітру, — повідомив він.
Хлопець, який тримав ту гвинтівку, задихав часто, посвистуючи на кожному вдиху, як туберкульозний. Двійник перевернув гвинтівку так, що тепер бідолаха цілився сам собі в підборіддя.
— Не бійся його! — викрикнув я й раптом здогадався, що зараз буде. — Не смій боятися!
Але хлопець уже натиснув на спуск. Сам. І його череп вистрілив у стелю кривавим фонтаном.
— І вернеться порох у землю, як був, — сказав двійник і оглянув решту вояків тим самим допитливим поглядом голодної лисиці.
Від цих слів у мене самого по шкірі пройшов мороз. І тут браві хлопці, які стискали зведену зброю й цілилися в того, кого боялися, раптом усі разом розвернули стволи й уперли собі в підборіддя.
— Не слухайте!!! — закричав я. — Убийте його!!! Не слухайте!!! Не слухайте!!!
Сім пострілів прогриміли неструнким залпом. Як попкорн у мікрохвильовці. Кривава мжичка осідала огидною бурою хмарою.
Ми залишилися сам на сам. Двійник підійшов до мене неспішною ходою, схилив голову й зазирнув мені в очі.
— Час помирати і час родитися.
Якщо вам цікаво, це неточна цитата. Правильно навпаки: спочатку «час родитися», а потім уже «помирати». Але в тому, що тоді в підвалі я помилився (а тепер він повторив) саме таким чином, я навіть вбачаю певний символізм.
З різким «Хах!» я тріснув його по вухах, склавши долоні човником, — так хльостко, як міг, і навіть став від зусилля навшпиньки. Одначе він був спритніший, і там, де мить тому була його голова, мої пальці зустрілися в болісному ударі, занивши до самих ліктів.
— Я тебе не боюся! — гаркнув я і подумав, як дивно викрикувати таке власному обличчю.
Двійник на крок відступив і нахилив голову на інший бік. Метнувши короткий погляд на підлогу, я кинувся до найближчого трупа, збираючись висмикнути з мертвих рук штурмову гвинтівку, але нога потрапила на щось кругле. Я встиг подумати, що це та сама «ручка», розтягнувся в болючому шпагаті й завалився на бік, сильно вдарившись плечем. Він схилився наді мною, і я безпомилково впізнав в його очах той жадібний вираз, який бачив у прив’язаної до столу Віри.
— Зжереш мене?
Він мовчав. Окрик пролунав раптово, і від цього здався гучним, як постріл:
— Лейтенанте!!!
Ми обидва сіпнулися й повернулися. Ірма. Гвинтівка в її руках металася від мене до двійника й назад.
— Хто з вас?! — гаркнула вона без зайвих уточнень.
І я моментально викидаю вгору руку:
— Я людина!
— Час розкидати каміння! — майже одночасно зі мною виголошує двійник.
Одним точним рухом Ірма кидає гвинтівку мені. Правильно — ми занадто близько, щоб стріляти звідти. Устиг зауважити, що його обличчя зберегло безпристрасний вираз навіть тоді, коли я звів зброю, майже впершись стволом йому в ніс. І натиснув на спуск.