Танець недоумка

17

Просто в мене над головою, молитовно склавши півметрові пазури, скупчилося десятки цих тварин. Немов велетенські м’ясні мухи, вони щільно обсіли стелю й стіни. Порожня була тільки підлога, якщо не брати до уваги знівечених трупів тих чотирьох, що так і не стали моїми катами.

Усе тривало менше секунди. Я встиг помітити тіло плечистого й одразу відкинув ліхтарик і відскочив сам. Кілька туш ляпнулося в пітьмі туди, де я стояв пів секунди тому, і, скрегочучи хітином, рвонули за ліхтариком. Ще один жнець зненацька тицьнувся в мене ззаду, відпихнув убік і помчався туди ж. Я втратив рівновагу і впав. Від усвідомлення, що просто над головою в мене — зграя монстрів, ставало погано.

Плечистий он там — за три-чотири кроки. Й оскільки я ще живий, значить, батарейка в моєму імплантаті заслабка для них. Отже, єдиний мій ворог — паніка. Не піддамся їй — зможу вийти з цього пекла живим. Дуже хочеться вірити…

Колись у дитинстві ми з батьками пішли вночі на пляж. Там було зовсім не глибоко, навіть щоб зайти по груди — потрібно постаратися, тож я спокійно хлюпотів за декілька метрів від них. Того разу навмисно взяв маску, щоб випробувати її вночі. Повітря встигло стати прохолодним, і на його тлі море видавалося навіть не теплим, а гарячим. Таким ласкавим і домашнім, як ванна. Батьки просто брели по пояс, узявшись за руки, а я надів маску й — пірнув.

Добре пам’ятаю ці відчуття. Ніколи не боявся ні пірнати, ні нашого моря, в якому навряд чи можна знайти щось небезпечніше за медузу. Я чув про людей, які примудрялися наступити на ската-хвостокола, але їм для цього доводилося їхати на острів, а багатьом іще й добряче напиватися. А тут, у затоці, за двадцять метрів від берега й поряд із батьками, було безпечніше, ніж у дитячому садку. І ось я пірнаю вперед, обігнавши батьків на кілька кроків, — нижче, до самого дна, щоб насолодитися видовищем підводної ночі…

І бачу темряву. Ледь підсвічений яскравим місячним сяйвом підводний морок, у якому за метр від мене все перетворювалося на чорну непроглядну стіну. Живу стіну, назустріч якій мене несе інерція. Стіну, з якої може випірнути будь-хто.

Звісно ж, випірнути, насправді, звідти ніхто не міг. І я це знав. Але страхові байдуже до логіки. Він наповнював мені груди свинцевим холодом, хапав за плечі і тряс, верещав мені в самі вуха хрипким високим голосом. І я вискочив із води, наче пробка, кинувшись назад до батьків.

— Що? — збентежено запитав батько. — Що сталося?

— Нічого… — сказав я, здивований тим, наскільки сильним і непідконтрольним може бути страх. До того ж безпідставний і безглуздий страх… Але водночас — безумовний.

Тоді я пірнув іще раз. Цього разу — зовсім поряд із ними, майже біля їхніх ніг, лише на пів метра заглибившись у стіну мороку. І знову це ж відчуття жаху й беззахисності перед тим, що може з’явитися там, у темряві… Утретє я взяв за руку маму й просто опустив обличчя під воду, щоб нікуди не плисти і спробувати здолати страх хоча б так. Але варто мені було подивитися далі, ніж собі під ноги, жах ставав сильнішим за мене. Стіна мороку засмоктувала у світ підводних чудовиськ, де не було нічого раціонального, ба навіть матеріального. Лише всеохопний тваринний жах.

Я повернувся на берег і тієї ночі вже не купався. І навіть зараз мене б навряд чи потішила пропозиція попірнати в темряві…

Можливо, частину свого теперішнього страху я притягнув звідти — з берега Чорного моря тридцятирічної давнини. Хай там як, дивлячись у густу, відчутну пітьму в підвалі госпіталю на планеті Іш-Чель, я відчував те ж саме, що й у дитинстві. Різниця полягала тільки в тому, що в Чорному морі немає небезпечних акул чи будь-яких інших монстрів, яких малювала мені дитяча уява. Тепер же я стояв, оточений найсправжнісінькими чудовиськами. Моя свідомість залишалася над клекітливим потоком розпачу тільки тому, що я щосили чіплявся за єдиний факт: монстри й досі не напали.

«Отже, і не нападуть!» — подумки волав я, боячись утратити контроль над ситуацією.

«Або саме готуються до стрибка, — шепотіла мені на вухо паніка, і я мимоволі втягував голову в плечі. — До речі, вони відчувають твій страх».

«Менше з тим, я живий!» — кричав я.

«Поки що», — додавала паніка.

Ці думки звучали в моїй голові майже так само, як я їх описую. Як ті горезвісні голоси, на які люблять покликатися серійні вбивці. Мабуть, стало б легше, якби я сказав щось уголос. Щоб справжній, а не уявний, він заглушив цей балаган у голові. Але вимовити бодай слово було страшно. І тоді я прошепотів самими губами: «Годі! Тут лише три метри до клятого ключа від наручників! Три нещасні метри!». Цифри таки заспокоювали. Мій мозок щось бурмотів, як отой божевільний дідуган, і вертів туди-сюди у тремтячих від жаху руках моє перелякане серце, — аж ось лунали цифри, і він завмирав, забуваючи про страх, і починав рахувати. «Чотири-п’ять кроків порожньою підлогою», — додав я подумки.

Потім я простягну руку й… «І напорешся на женця», — прошипіла паніка. Я сказав лиш губами «заткнися» й ступив. Другий крок дався мені важче. Замість третього вийшов якийсь убогий на-чверть-крочок, а далі мов паралізувало. Паніка переконала мене, що я прорахувався з відстанню й помилився з напрямком, і зараз майже впираюся обличчям у найближче членистоноге.

Тоді я став навкарачки й поповз. Так було легше. Через пів метра намацав щось схоже на купу мокрих ганчірок і потягнув на себе. Занадто легке, щоб бути тілом, але набагато важче просто одягу. Обмацав знахідку. Рука знову влізла в щось слизьке. Боже мій… Це була половина тіла. Верхня частина тулуба. Ремінь зі спорядженням залишився на нижній… Відкинувши труп, поповз далі. На щастя, друга половина була зовсім поруч. Я знайшов ключі без особливих проблем, не зважаючи, що по лікті перемастився кров’ю. Та останньої секунди ключі вислизнули в мене з пальців, і я провів ще кілька моторошних і довгих хвилин, нишпорячи по підлозі і боячись, що не знайду їх… Знайшов… Нарешті наручники знято. Я розтер кисті, обережно підвівся й відступив туди, де, мені здавалося, повинен бути центр коридору.

І тільки тоді усвідомив, що, поки плазував по підлозі в пошуках ключів, геть утратив орієнтацію. Що ж, можна спробувати просто йти, витягнувши вперед руки. Дійти до стіни й піти уздовж неї… З погляду логіки, це було єдине можливе рішення. Та я вже казав, як програвала логіка, коли йшлося про страх перед стіною мороку. «Живою стіною», — нагадала паніка. Навіть уявити, що мої витягнуті руки торкнуться женця й він скине гострі серпоподібні педипальпи… Боже, яке огидне слово…

Аж тут щось торкнулося до мене ззаду. Зовсім легенько — я навіть не відразу відчув. Наче хтось тягне за кітель. Жнець! Жнець підкрався й обережно торкнувся своїм серпом! З жахом я розвернувся й сахнувся назад. І відразу вперся спиною в щось тверде й живе. Воно обурено заворушилося, відштовхуючи мене. Різко, як спалахує суха трава, розлився сердитий тріск хітину. Стіна. Чортова стіна женців! Я відстрибнув, затуляючи голову руками, але зашпортався й полетів на підлогу. Уже в падінні мене наздогнала дика думка, що приземлюся я теж неодмінно на женця, тож останньої секунди зробив якийсь неймовірний і абсолютно безглуздий кульбіт, намагаючись уникнути цього. Встиг відчути біль, що пронизав мене від перенісся й до самої потилиці — удар лобом об бетонну долівку. А далі не пам’ятаю.

…Металеві двері здавалися чорними в обрамленні білої силікатної цегли, та насправді були просто іржаві. Брунатно-руді, вкриті дотепними написами, видряпаними цвяхом. «Життя просто дуже повільна смерть», — говорив один із них саме навпроти моїх очей. «Здохни швидко, дебіле», — іншим почерком було написано нижче.

Я відвів очі і лише тепер помітив у швах цегельної кладки сотні тріпотливих чорно-помаранчевих крилець. «Це сон, — здогадався я. — Але він уже снився мені раніше». Задер голову і побачив, що будівля ще не зведена, і там, нагорі, засмаглі руки будівельників кладуть білосніжні цеглини просто поверх ніжних тіл метеликів-сонцевиків. Тієї ж секунди, розірвавши майже ідеальну тишу лук, на мене обрушилися звуки — стукіт, крики й виття якихось моторів…

Я повернувся до дверей і взявся за клямку. Мені потрібно всередину.

«Це необов’язково», — сказав голос у моїй голові.

«Я хочу знати, що там», — відмахнувся я.

«Ти знаєш», — сказав голос.

Знаю. А тепер хочу ще й згадати.

І я рішуче натиснув на клямку.