Танець недоумка

7

Ошелешено опускаю погляд униз, але, здається, очні яблука рухаються дивовижно повільно: устигаю відчути, що мої груди в чомусь вологому й теплому, а вже потім — бачу акуратні зрізи кісток, що стирчать із обрубка руки. Кров розповзається по куртці величезною темно-бурою плямою. З рани б’є яскраво-червоний пружний струмінь.

Перетискаю зап’ястя пальцями, щоб хоч трохи спинити кров. В очах уже темніє. Ніж… Треба взяти ніж і захищатися…

Ступаю до столу, але Ірма, не дивлячись, штовхає мене в груди — так сильно, що я падаю й сунуся по підлозі й вдаряюся об стіну.

— Ірмо… — кажу, але й сам себе ледве чую.

Обрубок… Потрібно зупинити кров. Чомусь не відчуваю болю… Натомість рана страшенно свербить. Дико, несамовито свербить, віддаючи аж до ліктя.

Ірма нахиляється під стіл. У неї там наплічник, з яким ми збиралися тікати. Мій погляд фіксує пристебнуті до нього піхви десантного ножа. Порожні. Ірма дістає з наплічника цукор. Спокійно й діловито, так наче щойно подумала: «Треба спекти шарлотку!».

Маю спинити кров… Міцніше перехоплюю поранене зап’ястя, але кров чомусь уже не йде. Зовсім. У голові зринає ідіотська думка, що вона просто скінчилася. Ні, звісно ж, ні, бо я живий.

Гучно шурхочучи, сиплеться цукор — Ірма насипає в мою чашку так багато, що чай ллється через край, але вона не звертає уваги. «Оце я розумію — солодкий чайок!» — промайнуло в голові, і ця думка видається дивовижно смішною. Це шок, хлопче. У тебе шок.

З рукою відбувається щось дивне — поверхня рани покривається, неначе мохом, найтоншими білими нитками. Вони ростуть із рани. І чомусь не звисають, а стирчать і погойдуються, наче дивовижна підводна рослина… Нитки вже довші за пальці.

Тепер вони схожі на тонкі білі волосини. І цей їхній повільний танець у просторі… Можна подумати, що ми й справді під водою… Але де ж кров… і чому так свербить рана? Боже, як сильно вона свербить!

Ірма перемішує цукор — майже повна чашка — з тонким шелестливим звуком. Він видається таким гучним, аж болять скроні. Мабуть, я зараз зомлію… Тим часом білі нитки витягнулися сантиметрів на двадцять! Гойдаючись і далі, наче живі, вони сплітаються між собою, утворюючи пружні, тонкі скрутні… Можна подумати, що в мене з руки росте дерево… Ні, більше схоже на корал…

«Ти мариш», — кажу я собі, і цей голос видається тверезим і владним. Я повертаюся в реальність, але білі нитки нікуди не зникають. Вони сплітаються в конструкцію, що дивним чином нагадує кістяк. Кістяк руки.

— Пий! — Ірма стоїть поруч і подає мені теплу чашку. — Тобі потрібна цукроза.

Густа суміш цукру, що ще не повністю розтанув, і води. Я збираюся відмовитися від цього пійла, але здивовано відчуваю, що страшенно хочу негайно його випити. Уява малює мені, як повинна смакувати суміш, де більше цукру, ніж води. Але ось що дивно: цей уявний смак видається мені не огидним, а геть навпаки. Беру чашку лівою й підношу до рота. Відчуваю на губах нудотливу рідину з нерозталими кристаликами цукру… І це так запаморочливо смачно, що перший ковток мимоволі виходить жадібним!

Я п’ю й шумно видихаю в чашку. Шок відступає. Диявольський свербець у рані вгамовується. Чимдалі проясняється в голові. Не відриваючись від пійла, глипаю на зап’ястя. Серед білих ниток наросли якісь білясті трубочки, а порожнини заповнюються тепер найтоншим білим пушком, що нагадує чи то павутиння, чи цвіль.

— Ще, — кажу Ірмі, і сам дивуюся з такого прохання.

— Досить, — вона забирає чашку. — Потім.

По численних трубочках раптом починає бігти кров, наче хтось відкрив кран. Рука вмить забарвлюється в усі відтінки червоного, бордового й рожевого, набуваючи об’єму й ніби — наповнюючись життям. Найтонша біла павутина обплітає «руку» згори, як рукавичка… Ні, як шкіра… Бордові трубочки здаються крізь неї синюватими, а біле павутиння тепер ніби рожеве… Це точно рука. Не павутина з трубочками… Звичайна людська рука. Хіба що шкіра — ніжно-рожева, ледь зморщена, як ото в немовлят. Або — як на загоєній рані, коли з неї щойно відпала засохла шкірка. Але найдивніше — я відчуваю цю нову руку. Пробую зігнути пальці, й вони одразу слухаються. Торкаюся долоні — відчуття цілком звичайні. Кисть не свербить, не болить, і загалом тепер це просто рука. Моя нова рука.

— Ірмо… — я дивлюся на неї.

Вона чекає запитання. Спокійна. Навіть умиротворена. Відрубана кисть досі на столі, і темна кров тонким струменем скрапує на підлогу.

— Що зі мною таке?!

— Не репетуй.

— Що ти зробила зі мною?

— Я зробила тебе досконалим, лейтенанте. На жаль, тільки тіло, а не мізки…

— Пилок, — очманіло бурмочу я. — Це через пилок…

Скільки разів я його вживав? Разів зо два… Так, здається, двічі.

— Не мели дурниць! Пилок тільки під’єднує людину до грибниці, а я зробила тебе її частиною, — Ірма нахилилася вперед. — Ти тепер один із нас, лейтенанте. І в тебе немає вибору. Ми й так даруємо тобі шанс урятувати доньку. Тож зараз ти піднімеш катер на орбіту, і ми полетимо на Землю.

Я ще не зовсім розумію, що відбувається.

— Тобі ж не можна на Землю, — кажу і витріщаюся на свою нудотно-рожеву нову руку.

Вона підходить і піднімає мене з підлоги, взявши за петельки. Одним навдивовижу сильним рухом. Піднімає й притискає до стіни, аж мої ноги матляються в повітрі, а кітель боляче врізається під пахви, заважаючи вдихнути.

— Слухай мене уважно. Ти був жалюгідний і нікчемний. Тобі щоночі снилося, як ти пускаєш слину, ставши пришелепком. І від сили через пів року так би й сталося. Тепер ти — унікальний. Єдиний у Всесвіті. Через твій синдром, через той неповноцінний білок у твоїй голові, грибниця скопіювала тебе разом зі свідомістю. Не змогла придушити людське «я». І ти зберіг особистість. Спершу я тебе ледь не вбила. Але тепер розумію, що ти станеш ланкою, яка зв’яже грибницю й людство. І це значить, ти проживеш тисячі років! Десятки тисяч! Усе, що ти маєш зробити, — це перестати рюмсати, сісти в бісів катер і полетіти!

Вона відпустила мене. Навмисно різко, тож я не втримався на ногах і гримнувся навколішки.

— Звідки ти знаєш, що мені сниться?

— Ти ідіот?! — її очі спалахнули такою люттю, що я думав, вона вдарить мене. — З усього, що я тобі сказала, тебе зацікавило тільки це?!

— Ти — не людина?

Ірма пограла жовнами. Потім взяла табуретку й тицьнула мені.

— Сядь.

І коли я сів на неї, продовжила:

— Я була грибницею до того, як стати людиною, й знову перетворюся на неї, як помру. Коли я сплю, то знаю все, що знає грибниця, а вона — дізнається про все, що дізналася я. Але коли не сплю, то я окрема особистість. Окрема. Не Ірма, яка була прототипом для цього тіла. Розумієш?

— Королівська химера… — видихаю я, згадавши слова Вандлик.

Навряд чи вона зрозуміла, але не перепитала.

— Ти мав стати таким самим, як я. І замість мене полетіти на Землю. Але через чотири години після перетворення твоя свідомість придушила нову особистість. Ми вже поверталися, були за два кроки від бази, коли я зрозуміла. А ти не зрозумів. Узагалі. Навіть не помітив, що якийсь час був «не за кермом». Розумієш, нє?

— Нічого я не розумію, якщо чесно…

— Тут була велика цивілізація. Набагато розвиненіша за вашу. Саме для того, щоб здолати її, грибниці й довелося створити химер. Але далі… Далі ми отримали доступ до знань розумних істот. До їхніх снів, бажань і мрій. І все змінилося. Раніше нам достатньо було населити планету клонами, які б жили за законами місцевої природи: полювали, жерли і плодилися, а отже, збільшували біомасу і робили грибницю сильнішою. Тепер самого лише біологічного існування замало — в нас теж з’явилися мрії! Але виявилося, що скопіювати високотехнологічну цивілізацію грибниця не здатна, навіть здобувши всі ті знання. Технології для нас — незбагненні. Ми геть інакше мислимо. Узяти хоча б людей і оте слово «чому». Для вас життя — чіткий ланцюжок причин і наслідків, а для нас — майже в усього є сотня рівноцінних причин, і запитання «чому» немає ніякого сенсу. Таких прикладів повно… Одне слово, грибниця захопила на цій планеті міста й космодроми, але отримала ще один заповідник дикої природи, тож можливості потрапити на іншу планету треба було чекати тисячі років. Аж ось прилетіли ви.

— У цьому й річ? Грибниці потрібен Всесвіт?

— Усім потрібен Всесвіт, лейтенанте. І тепер ми утворимо симбіоз. Ти станеш на чолі людства й даси нам ваші технології. Натомість люди матимуть вічне життя. Вічне здоров’я, абсолютну силу. Регенерацію, переродження. Усе, про що мріяли ви.

— Так само, як справжня Ірма? Її тіло зжерла грибниця — це і є твоє «вічне життя»?!

Вона відсахнулася, наче від ляпаса.

— Нічого не зжерла!

— А що тоді? Ти сама казала — грибниця висмоктує тіло цілком. Адже так було з моєю Вірою?

— Твоя дружина стала химерою! — Ірмине обличчя спалахнуло рум’янцем.

— А Ірма? Що сталося зі справжньою Ірмою, якщо ти лише наблатиканий клон?

І тут в Ірминих очах щось промайнуло. Ніби ледь помітно сіпнулися зіниці. Я помітив це і спробував зосередитися: запитав щось важливе і навіть не розумію, що саме.

— Не все можна пояснити просто зараз. Вона… Проживає те саме життя, що і я…

— Тільки вона «не за кермом», як ти сказала. Так?

Знову цей непомітний рух очей.

Її зіниці ніби збиралися кинутися навтьоки, але в останній момент схаменулися. Тепер вона дивиться на мене недовірливо. Наче намагається зрозуміти, здогадався я чи ні.

— Немає часу на розмови, — невиразно відповідає Ірма й підводиться. — Пора летіти.

Я мовчу. Теж устаю з табуретки. Наливаю собі води з чайника й п’ю. Серце скажено калатає.

— Останнє питання, — кажу я, хоча відповіді мене вже не обходять. Мені важливо забалакати їй зуби.

Бо так просто вона мене не випустить.

— Тільки швидко, — каже Ірма й напружується.

Намагаюся приховати, як сильно я сфокусований зараз на тому, що бачу бічним зором. Мені потрібна її «Шива»… А ще — щоб вона продовжувала говорити.

— Що з Капібарою й рештою?

— Я пішла зі стартового майданчика в інший бік, — знизує плечима Ірма.

Вона вбила їх. Не знаю, як я зрозумів. Відчув по тій упевненості, з якою вона сказала, що катер нікуди не дівся — вона вбила Капібару й тих сімох хлопців.

Тепер уже відверто обмацую кімнату поглядом. Її «Шива» — на ліжку, за декілька кроків.

— Ти готовий? — ще настороженіше питає Ірма. — Ти так і не сказав, де твоя донька.

І тоді я кидаюся до гвинтівки. Коротко верескнувши, Ірма кидається слідом, але я встигаю втиснути приклад у плече й розвернутися. Загуділа магнітна котушка, готова виплюнути їй в обличчя синтез-ядерний заряд.

— Ніхто нікуди не летить, Ірмо.

Не знаю, чи випадало вам колись цілитися в обличчя тому, кого ще зранку вважали найближчим другом… Так, відтоді все до собачої матері змінилося, й подумки я готовий був відстрелити їй голову, без зайвих вагань. Тому «ніхто нікуди не летить» пролунало як слід — вагомо й грізно. Але стріляти подумки й убити насправді — не те саме.

Вона відсахується, і в її очах подив. Треба стріляти — я розумію це так само чітко, як те, що тримаю заряджену зброю, наполовину «виробивши» спуск. До того ж стріляти потрібно просто зараз, без попереджень і передмов — цієї ж миті. Але ті кілька міліметрів, на які потрібно зрушити спусковий гачок синтез-ядерної гвинтівки, перетворюються на непереборні світлові роки. Аж тут Ірмині губи бридливо кривляться. Вона трохи відхиляється назад і рвучко й коротко рухає головою. Наче з силою видихає.