Танець недоумка

12

Шістнадцять годин до евакуації.

Четверта ранку. Ірма відчинила для мене біостанцію, і я довго копирсався в підвалі — у нас там була комора, — поки не знайшов те, що треба. Мачете. Легкий і гнучкий, з багатошарової мономолекулярної сталі. Вогнегасник — десятилітровий, аерозольний і досить потужний. Він міг протягом хвилини видавати триметровий крижаний струмінь, здатний остудити будь-що чи не до абсолютного нуля. Від використання бойового скафандра довелося відмовитися відразу — він був достоту нашпигований електронікою. Можна було б витягнути батарею, але тоді не працюватимуть сервоприводи, а без них скафандр стане просто зайвим тягарем на п’ятдесят кілограмів броні. Зате на біостанції я позичив неймовірно міцний і легкий кольчужний комбінезон — його використовували для роботи з небезпечними видами тварин. Я не був упевнений, що він витримає гострий серп женця, але від його різального впливу — стовідсотково захистить.

Тепер — усе. Я хотів змайструвати щось на кшталт смолоскипа, але всіх потрібних матеріалів на біостанції не знайшлося, а часу на їхні пошуки не було. Тож доведеться перебиватися без світла.

Я виніс свій невеликий скарб з підвалу і заходився одягати кольчугу. Схоже, мені вкололи відмінні знеболювальні — я не відчував своїх ран. Ірма похмуро спостерігала за моїми зборами.

— Як ти збираєшся обшукати весь сектор? — спитала вона.

— Гадаю, я знаю, де Ельза.

— І де? — здивувалася Ірма.

— Якщо у Вірі залишилося хоч щось… А щось, без сумніву, залишилося… Вона повела її додому. До нас додому, в утрачений сектор.

— Мені здається, ти просто не розумієш природи химер.

— Вона не вбила її! Могла ж зробити це просто там, на порозі твого помешкання, але не зробила! Я піду в утрачений сектор, однак потрібно щось робити. Я залишаю тут усе електричне, і вони мене не зачеплять.

— Правду кажучи, я в цьому вже не впевнена.

— Ірмо, — я підійшов і взяв її за плечі, — Ельза — це моє життя. Без неї — нічого не має сенсу. І найбільшу дурницю, яку я можу впороти в покинутій частині табору, — це загинути. Але ти це робити не маєш. Якщо й справді хочеш чимсь допомогти, краще іди вмовляй коменданта.

— Сумніваюся, що він передумає, — вона стенула плечима. — Добре. Іди й знайди її. І… Вони відчувають страх, не забув?

— Жартуєш? Неможливо забути женця, який видерся тобі на голову. Тому й беру з собою це все…

Вона кивнула. Ми обійнялися. Потім я швидко натягнув на себе блискучий сталевий комбінезон, причепив на пояс мачете і вийшов з вогнегасником у руках, не зронивши більше й слова.

Ельза, моя маленька Ельза. Тільки знайдися…

Зійшли обидва місяці, але небо тепер застеляли важкі низькі хмари, і двоє блюдець заглядали в просвіти лише зрідка й по одному. Сніг уже не падав. Я йшов уздовж дроту з табличками «Небезпечно, не перетинати», що відокремлював сектор, який ми втратили сьогодні вночі. Утратили з моєї вини. Більше, звісно, з Ірминої. Але я був співучасником — і не варто самого себе дурити. Я ж передбачав. Боявся саме цього. І дав себе вмовити. «Доб’ємося цілеспрямованих мутацій» — так вона казала? Просто знеструмимо колонію: ні жертв, ні потерпілих. Такий був план…

Кольчужний комбінезон обпікав холодом, коли випадково торкався шкіри на шиї. Я змушений був постійно перекладати з руки в руку вогнегасник і намагався тримати темп. Сліди, якщо вони й були, давно замело. Попереду замаячив наш будинок. Тільки цієї миті я зрозумів, як сильно сподіваюся знайти там Ельзу. Як сильно вірю, що вона саме там… І як сильно боюся, що її вже не врятувати. Заборонив собі думати про все, що починається зі слова «якщо». Реальність тут і зараз! Ніяких «би», ніяких «чому»! Моя донька десь там, і я знайду її.

Переступаю дріт і йду далі. Сніг неглибокий — трохи вище моїх щиколоток… Як же хочеться почути зараз її голос — я б чимдуж кинувся до неї… Важкі холодні краплі стали падати на голову, і я здивовано подивився в небо. Дощ. Схоже, дощ. Не дивно, зараз приблизно нуль градусів. Краплі забарабанили по кольчужному каптуру. Порив вітру, що хтозна-звідки взявся, жбурнув мені в обличчя жменю колючих крижинок. Я мимоволі замружився. Хмари затягли небо, сховавши обидва місяці, і стало по-справжньому темно. Мого будинку більше не було видно, хоч до нього, певно, рукою сягнути. І навіть найближчу будівлю, за якийсь десяток кроків, я ледве розрізняв. Озирнувся. Вогнів населеного табору не видно. Вітер посилився, нахабно штовхнувши мене в груди. А за секунду з неба справжньою зливою вперіщив град завбільшки з горох. Іш-Чель укотре нагадувала, що вона — не Земля. Чорт… Я опустив голову, дивлячись тільки собі під ноги.

Кілька разів пориви вітру були такі сильні, що доводилося зупинятися. Я йшов уперед, аж нарешті зрозумів, що заблукав. Не розумів уже, де я і як далеко від свого дому. Давно вже мав жевріти світанок, але крижана буря відклала його на невизначений строк. Руки замерзли так сильно, що я боявся впустити вогнегасник і не відчути цього. Тонкі тактичні рукавички геть не гріли, а шар кольчуги, здається, лише посилював холод. Треба просто йти. Хай там як, я все одно наткнуся на Контур, і це стане хоч якимось орієнтиром.

Час від часу виникала моторошна думка, що серед тіл, які зрідка траплялися мені на шляху у вигляді характерних заметів, може бути вона. Двічі я робив невеликий гак, щоб перевірити чергове снігове поховання, але щоразу знаходив лише мертвого конкістадора.

Нарешті вперся в стіну Контуру. Помітив її десь метрів за три і навіть не відразу збагнув, що це таке. Тільки підійшовши ближче впізнав специфічні блоки, з яких він складений. Повернув праворуч і пройшов кілька метрів, оглядаючи стіну. Ось — на висоті витягнутої руки жовтою фарбою виведено цифру шість. Шоста секція примикає до північних воріт. Отже, я досить сильно відхилився. Зате тепер знову знаю, куди йти. Тільки погріюся хвилин зо п’ять на пропускному пункті…

Ворота — що північні, що південні — чи не найметушливіше місце в таборі. Тут завжди повнісінько люду: «Чорні рукави» з внутрішньої безпеки, штурмовики на чергуванні, неодмінно зо два техніки. Навіть у найгіршу погоду щонайменше половина з них стирчить надворі з кавою чи вейпами, обмінюючись плітками й анекдотами, бо всі вони зобов’язані бути тут цілодобово, а роботи — пів години на день, та й то не завжди.

Але цього разу все не так. Ані душі. Зазвичай яскраво освітлені ворота геть темні, підсвічені лише мертвотною білизною снігу. Одна зі стулок розчахнута в морок довколишньої тайги.

Навіть крізь заметіль видно дерева, що підступили впритул до Контуру. Під ударами вітру їхні чорні силуети рухалися в конвульсивному танці, як підлітки під метамфетаміном. А замість знуджених чергуванням військовиків — скрізь проклятущі довгасті замети…

Перший мій порив — спробувати зачинити ворота. Але механізм заклинило, я зміг лише трохи причинити, залишивши просвіт з добрячий метр. За бажання сюди залізе будь-хто… Я плюнув і побіг далі.

Град припинився — так само раптово, як почався. Вітер розганяв поодинокі вже хмари. Небо посіріло. Попереду, за якихось триста метрів, нарешті показався наш будинок.

…Двері зачинені. Точно пам’ятаю, що, коли вибігав звідси, рятуючись від женців, вони були відчинені, а всередину намело снігу… Розтанув? А двері вітер захлопнув? Сторожко підходжу ближче. Серце калатає так, аж важко дихати. Вона повинна бути тут, кажу собі і відчиняю двері. Вогнегасник несу в лівій — у правій шланг із розтрубом, — поклавши палець на гашетку.

Насамперед глянув на стелю. Женців немає. Але минулого разу вони й не сиділи відкрито, тому розслаблятися не варто… Обережно зазираю спершу в дитячу, потім у нашу кімнату. Порожньо. Такий самий безлад, що й учора. Жоден предмет не зрушено з місця. Знову вертаюся до дверей і ступаю вбік кухні… Аж ось помічаю розбиту Вірину пудреницю посеред коридору. Я бачив її й минулого разу, але пляма розсипаної пудри… Я ставлю вогнегасник і присідаю навпочіпки. Так, пляма розмазана… Ніби хтось наступив…

— Ельзо! — голосно викрикую я, й мій голос лунко відбивається від стін, як буває в нежитлових будівлях. — Ельзо!!!

Якийсь стукіт… Завмираю прислухаючись. Тихо. Аж ось стукіт повторюється!

— Ельзо, це тато!

Зриваюся з місця, як навіжений. Цього разу немає ніяких сумнівів — вона сховалася в шафі в дитячій кімнаті. Я розбудив її своїм криком! Навстіж відчиняю двері шафи. І навіть нахиляюся, щоб обійняти.

Зі звалених у купу речей, як із нори, в мене вп’ялися шість злісних очок приматоподібної істоти, закутої в товсту, як у носорога, шкіряну броню — на мене дивився лісовий диявол.

Певно, на якусь секунду ми вдвох однаково розгубилися. Він щирився, й верхня щелепа, хижа, як у білої акули, висунулася з ясен, показавши довгі трикутні зуби. Інстинктивно я відчув, що зараз звір стрибне, і підсвідомість підказала єдине правильне рішення. Замість того, щоб відсахнутися, я пірнув йому під ноги. А лісовий диявол метнувся вперед саме тієї ж миті. Якби я затримався на частку секунди, було б запізно.

Закута в шкіряну броню туша пролетіла наді мною й приземлилася в центрі кімнати. Я встигаю зробити крок до дверей, але він стрибає знову. І знову я змушений стрімголов кидатися під нього. Це манера їхнього нападу — дуже високі стрибки, що дозволяють атакувати жертву згори. Тільки це мене й рятує. Але не певен, що зможу робити це нескінченно… Підхоплююся. Тепер лісовий диявол стоїть у дверях, відрізавши мені шлях до відступу. Мій вогнегасник — просто в нього за спиною, біля плями розсипаної пудри. Збентежений двома промахами, лісовий диявол не поспішає стрибати знову. Очевидно, розуміє, що я нікуди не дінуся. Горлом він видає знайомий звук, що нагадує тріск кістяного брязкальця.

— Тихо, тихо… Я тобі не потрібен… — намагаюся говорити впевнено й спокійно.

Звук мого голосу ще більше спантеличує лісового диявола. Зауважую, що це — самка — у нижній частині черева в неї згорнутий равликом яйцеклад.

— Я зараз піду, добре? — кажу це, повільно виймаючи мачете.

Дияволиха важить кілограмів чотириста. Навряд чи мачете мені зарадить. Хіба що вдасться якимось дивом влучити їй одразу в артерію чи в нервовий вузол. Вона знову «гримить» гортанню, як велетенська гримуча змія.

— Послухай, — знову намагаюся заспокоїти її своїм голосом…

Вона кидається на мене, не давши доказати. Цього разу не встигаю пірнути. Може, цей її стрибок — нижчий за попередні. Відскакую, рубонувши мачете майже наосліп. Відчуваю, як клинок в’язко пройшовся по плоті, й одразу потужний удар у плече відкидає мене на підлогу. Бачу, як повільно величезні щелепи, повні білих трикутних зубів, захлопуються на моєму стегні.

Але насправді — швидко. То я сп’янів від адреналіну й жаху, що сповнив мене по самі очі. Намагаюся відкотитися, але встигаю лише трохи повернути ногу. Зуби зімкнулися на кольчужному комбінезоні. На щастя для мене, вона захопила ногу недостатньо глибоко, інакше б щелепи роздробили кістку. М’яз немов стиснули лещатами, та порвати сталеві кольчужні кільця звірові не вдається. Намагаюся вдарити її мачете, але моя рука порожня — падаючи, я впустив його. Кілька разів б’ю її кулаком в око — марно: вона замружилася, глибоко сховавши його в складках шкіри. З таким же успіхом я міг би просто бити дияволиху по спині. Видерти ногу з її зубів теж не вдається. Сподіваюся, що вона хоч на мить відпустить мене, щоб спробувати вкусити вдаліше, і я вирвуся. Натомість тварина хапає мене рукоподібною передньою кінцівкою за щиколотку, а другою намагається обхопити голову. Устигаю виставити лікоть. Звір, не розмикаючи щелеп, смикає ногу й лікоть у різні боки. Кольчужна тканина натягається, але витримує. Думаю, якби не комбінезон, вона б роздерла мене навпіл. Тоді з глухим гарчанням дияволиха міцно припечатує мене лаписьками до підлоги. Розпачливо кричу, хоч тут мене нікому почути.