Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
— І що скажеш? — спитав я.
— І не думай, — несподівано впевнененим тоном відповів він. — Чесно й відверто. Не думай. Навіть якщо тобі золоті гори обіцятимуть — пошли їх до собачої матері.
— Ти щось знаєш про цей проект?
— Можна сказати, майже нічого. Зате непогано знаю Корпус Конкістадорів. Вони ніколи не платять задурно. І всі ці пільги-шмільги, зарплати-шмарплати — це не за те, що ти такий хороший. І навіть не за те, що ти жереш багнюку на чужій планеті. Це за те, що ти ставиш на кін своє життя.
— А що значить твоє «майже»?
— Тобі вже сказали, де планета?
Я знизав плечима:
— Щось казали про надзвичайну віддаленість.
Він нахилився до мене, але, перш ніж сказати, витримав коротку паузу. Просто щоб переконатися, що я почую кожне слово.
— Гілю, та планета в іншій галактиці.
— Та ну! — я скептично посміхнувся.
— Я серйозно. Перша в історії експедиція до Великої Магелланової Хмари.
Я дістав телефон і ввів запит у пошук. І трохи отетерів.
— Сто шістдесят три тисячі світлових років?!
Він кивнув.
— І знаєш, скільки років мине на Землі за час стрибка до Магелланової Хмари?
— У момент стрибка, — машинально виправив я. — Стрибок триває нуль часу.
— Добре, розумнику, в момент. Скільки часу мине на Землі в момент, коли ви перенесетеся до Великої Магелланової Хмари?
Я задумався. За звичайних трансверсних стрибків розсинхронізація може сягати кількох днів, а іноді й тижнів. Але зараз ідеться про гігантську, майже немислиму відстань. І, здається, там геометрична прогресія…
— Місяців десять? — навмання припустив я. — Чи більше?
— Двадцять років.
— Скільки?!
— Двадцять із копійками земних років! Тобто стрибнути туди й одразу назад — це сорок років! Гілю, на той час усі, кого ти знаєш, будуть або дуже старими, або відійдуть у засвіти.
— От чорт… — вирвалося в мене. — Зрозуміло, чому вони не заперечують, щоб ми летіли із сім’ями…
— Ти просто не уявляєш, наскільки це далеко!
— Ні, ну, приблизно можу уявити…
— Упевнений? — Джохар іронічно підняв брову. Потім узяв зубочистку й зробив у центрі дерев’яного столу малесеньку мітку. — Оце сонце. Уяви, що воно отут, на цьому столі, і розміром з макове зерня. А тобі треба, дотримуючись масштабу, позначити найближчу до сонця зірку. Не іншу галактику поки що, а просто найближчу зірочку. Де вона буде?
— Найближча… Ну, це Проксима Центавра… — я спробував уявити її й Сонце, так ніби дивлюся збоку. — Якщо Сонце, як ти кажеш, з макове зерня… Не знаю…
Джохар свердлив мене уважним поглядом і мовчав.
— На сусідньому столі? — я намагався розгледіти в його очах правильну відповідь. — Ні? На тротуарі за вікном?
Посміхнувшись, він нахилився до мене через стіл і повільно сказав:
— Якби на цьому столі лежало малесеньке, як макове зерня, Сонце… То ще одне зернятко треба було б покласти навіть не в Києві, а десь за Броварами! За двадцять вісім кілометрів звідси, Гілю! Двоє макових зерняток і між ними — двадцять вісім кілометрів порожнечі! Усе! Більше нічого! І це найближча до нас зірка! А якби ти захотів намалювати карту нашої галактики, на якій Сонце буде позначено хоча б крапкою в один міліметр, ця карта одним кінцем звисала б із земної кулі, а іншим — з Місяця! Карта, Гілю! Просто карта, де є можливість позначити Сонце! А ти збираєшся відвезти свою сім’ю на планету, яка ще далі! Набагато далі! Адже між Землею та планетою Іш-Чель, куди тебе запрошують, помістяться дві наші галактики повністю! І єдиним зв’язком у вас там буде квантовий канал, яким можна передати текст завдовжки в кілька слів. Дуже підходить для сигналу SOS! Але от допомога… Допомога, у разі чого, прийде найшвидше через двадцять років!
На останній фразі він емоційно змахнув руками, і тепер вони повільно опускалися, немов пісок, що осідає після вибуху.
Я думав над його словами. Звичайно, я вчив астрономію, як і всі… Але отак у масштабі уявити космос ніколи не намагався… І двоє макових зерняток у чорній порожнечі на віддалі десятків кілометрів мене вразили… На картинках усе має інакший вигляд…
Ми помовчали.
— Я не знаю, Гілелю, — раптом промовив Джохар, — з іншого боку, розумію твої прагнення… Ти сам маєш вирішувати… Але я просто тобі як другові скажу…
Знову підійшла офіціантка, поставила перед Джохаром каву й присунула до мене жаданий кухоль. Джохар замовк, терпляче очікуючи, поки вона піде. Я скористався цією паузою, щоб негайно припасти до холодного напою. Якби я жив у які-небудь прадавні часи, то міг би подумати, що шлунок людини міститься в голові. Хай там як, а відчуття були саме такі: мозок, що до цього теліпався туди-сюди в розпеченій черепній коробці, нарешті знайшов спокій і плавно погойдувався в пиві. Бульки лоскотали його, і від цього ставало добре й спокійно…
Офіціантка, чарівно всміхнувшись, пурхнула далі. Джохар терпляче чекав, поки я повернуся в реальний світ. Я сидів, заплющивши очі, аж поки відчув, що моя душа, вигнана вчора комбінацією віскі й бехерівки, вирішила повернутися в тіло.
— Вибач, я відволікся, — голос тепер лунав хрипко. — Ми говорили, що це чортзна-де.
— Та грець із ними, з цими стрибками, Гілельчику! Через сорок років Київ нікуди не дінеться. Хороша робота, пристойні гонорари, повернешся ветераном із вагоном пільг… Урешті, ви ж не постарієте! Але є інша причина тебе відраджувати.
Він замовк, добираючи слова, а я чекав.
— Я не казав, чому пішов із конкістадорів? — запитав він і продовжив, перш ніж я відповів. — То слухай…