Танець недоумка

5

Я сидів, ошелешений відвертістю його жахливої історії, й намагався все те осмислити. Джохар теж мовчав, дивлячись у порожнечу, а його пальці ледь помітно посмикувалися, відбиваючи по столу нечутний ритм.

— Добре, Джохаре, — я встав, простягаючи йому руку. — Я подумаю. Насправді, я серйозно засумнівався через усі ці роки, які минуть на Землі…

— Але я не переконав тебе, так? Ти завжди був упертий, Гілелю… Ще на Проксимі.

Я промовчав. Джохар встав, потиснув мою руку міцно й несподівано палко.

— Сорок років, мій любий, сорок років! — сказав він. — Якщо ти ще не усвідомив, то для мене ти летиш назавжди. Тому… Краще б тобі передумати. Але якщо все ж наважишся…

І Джохар міцно обійняв мене.

Коли батько стрибнув, нас не було вдома.

Матері відразу подзвонили поліціянти. А я був у школі й нічого не знав. Коли, вийшовши з ліфта, побачив відчинені двері квартири, злякався. Усередині було повно незнайомих людей. І мама відразу кинулася до мене.

— Його більше немає, — сказала вона й заплакала.

Я не спитав кого. Я навіть не спитав як. Замість цього в моїй голові промайнуло геть інше. Нарешті — ось, що я подумав про людину, яку любив більше за всіх на цій землі. Я відразу спробував пом’якшити цю думку, додавши про себе: «Нарешті він відмучився», — але це пролунало фальшиво й немов не моїм голосом. Зовсім не так легко й щиро, як цинічне й негідне «нарешті». Мені здається, я ніколи б до такого не додумався, якби ця думка не прийшла мені в голову сама. Ніби не моя. Вона просто взяла й виникла, затопивши мене спершу дивним, недоречним почуттям полегшення, а потім — хвилею пекучого сорому. «Нарешті закінчилося це пекло».

А починалося все майже безневинно. Непомітно. Батько перестав читати. Раніше книжки були його обов’язковими супутниками в ліжку перед сном, у кріслі вихідного дня й навіть дуже часто за їжею. І раптом він закинув читання. Зовсім. Тоді ніхто не побачив у цьому нічого поганого. А я — навіть навпаки: батько раптом розділив моє захоплення комп’ютерними іграми, і це було фантастично здорово! Щоправда, обговорювати гру він не любив — просто не підтримував розмову, наче це не він кричав п’ять хвилин тому «давай-давай», обганяючи мене на симуляторі чемпіонату з мотоперегонів…

Ні, тоді я не бачив у цьому нічого дивного. Це зараз я знаю причину: він не міг говорити про те, чого не існувало в цей момент. Його абстрактне мислення було схоже на пластиковий стаканчик, куди якийсь розумник хлюпнув окропу. І щодня цей стаканчик ставав менший і менший, перетворюючись на непотрібну грудку полістиролу…

Ми завжди були дуже близькі. Лише він не втомлювався говорити, як любить мене. Мама частіше грала роль тієї, котра готова приймати любов — із засторогою, що моя дитяча ласка буде доречна і не дуже груба, що мама не буде надто втомлена після роботи або дуже заклопотана… А батько — батько дарував любов у найпростіших і найцінніших її проявах, незалежно від самопочуття й за будь-яких обставин. Перед сном він приходив поцілувати мене і, ставши навколішки перед ліжком, озвучував своє улюблене питання: «Не знаєш, Гільку, чому я так сильно тебе люблю?». І я був найщасливіший на світі. А потім ми терлися носами, як новозеландські аборигени…

Коли мені було десять, батько вже почав навідуватися до лікарів через дивні мимовільні рухи — перші «па» ще незнайомого нам «танцю недоумка». Саме тоді стався такий випадок.

Ми йшли по ринку. Великий павільйон фруктів і овочів сповнювався пахощами динь і персиків. Батько, перехопивши мій погляд, раптом узяв з прилавка велику золотисту грушу й дав її мені, всміхнувшись своєю найдобрішою на світі усмішкою. Я чекав, коли він заплатить, але він пішов далі, ніяк не виказуючи намірів зробити це. Насправді він навіть не подумав про цю необхідність, як могла б не подумати п’ятирічна дитина. І продавець — високий засмаглий хлопець із понурим обличчям — окликнув батька, вийшовши з-за прилавка. Не пам’ятаю точно, як саме він це сказав. Пам’ятаю розгублену усмішку на татових губах. Він не розумів, чого від нього хочуть. Не знаю, як він сприймав усе це… Вважав, що вже заплатив або, може, думав, що за такий дріб’язок платити не потрібно… Напевно можна сказати лише те, що аномальний білок у його хромосомах уже мутував і щосили руйнував нервові клітини. Батькові дедалі складніше давалися абстрактні поняття. Різні там «якщо» і «то», «передбачити» і «уявити»… Причинно-наслідкові зв’язки й логічні ланцюжки ставали непосильною наукою… Він усе ще був звичайнісінькою людиною, що розлюбила читати… Але в червоточинах, які роз’їдали його мозок, поступово не залишалося місця ні для чого, крім найпростіших дій.

— Ти тупий? — спитав батька розлючений його усмішкою продавець і вирвав грушу з моїх рук.

І тут я заплакав. Не тому, що мені потрібна була та чортова груша. Я просто не розумів, що відбувається і чому батька назвали тупим, а він стоїть і усміхається. Я заплакав і крикнув: «Тату!» — безпомічно дивлячись на нього. Я думав, він просто заплатить. А він кинувся на продавця й став бити, вкладаючи в кожен удар якусь небачену лють…

Коли його відтягнули, батько раптом вирвався, легко розкидавши тих, хто його стримував, підняв прокляту грушу й, витерши її об рукав, простягнув мені.

— Не плач, Гільку, — сказав він, усміхаючись. — Не плач.

Його виправдали. Результати медичних аналізів надійшли саме за тиждень до суду. Батько повернувся додому таким самим добрим і усміхненим поціновувачем відеоігор. Але колишній тато вже не повернувся ніколи.

Через рік його стан був відверто жалюгідний. Він став величезною дитиною, нездатною спрогнозувати елементарних наслідків своїх дій. Помножте це на погану координацію… А для нього навіть донести ложку до рота становило проблему… Плюс спонтанні мимовільні помахи рук або смикання голови. Більшість простих побутових завдань стали для батька непосильні, а то й небезпечні. До того ж небезпечні не тільки для нього.

Ми по черзі годували його з ложки. Мама голила його щоранку. Потім перестала — коли він якось зненацька мотнув головою так сильно, що мама порізала його безпечною бритвою.

Ми намагалися нікуди не відпускати батька самого, бо він падав, і садна на його обличчі стали для нас такі ж звичні, як і його борода… А далі він став утікати. Тікати за найменшої можливості, так ніби він — стривожений початком весни спанієль. Якщо ж утекти довго не вдавалося, батько йшов відкрито, попри материні спроби втримати його силоміць…

Звісно, нам радили здати його у відповідну установу. І мама навіть погодилася на це, попри мої протести й власні сумніви… Але за три тижні ми приїхали його провідати і негайно забрали, побачивши цю забиту й нещасну істоту, на яку перетворювала нашого любого тата «кваліфікована допомога»…

Не знаю, чому я зараз згадав про нього… Кого я обманюю… Знаю, звісно ж, знаю. Я маю пережити весь цей кошмар іще раз, тільки тепер у моїй колишній ролі опиниться моя донька, а на мене чекає танець недоумка… Я ввійшов у ліфт, який повинен був підняти мене на сімдесят перший поверх хмарочоса, де розташована моя квартира. Але замість номера поверху набрав на сенсорному екрані слово «сад». Я хочу побути на самоті.

Ні. Ти хочеш закінчити розмову з самим собою, адже досі не вирішив. І річ зовсім не в тому, що на тебе чекає батькова доля. Річ у тому, що ти боїшся вчинити, як прадід.

Щойно ця думка навідала мене, я рішуче запротестував і навіть сказав уголос:

— Що за маячню ти верзеш!

І відразу голосно відповів сам собі:

— Ніяка це не маячня!!!

Саме цієї секунди двері ліфта відчинилися. Переді мною постала молода парочка. Вони здивовано обвели поглядом ліфт, у якому більше нікого не було. Дівчина мимоволі глянула на мене й вичавила ввічливу усмішку. Погляд її був зніяковілий. Я поспішив вийти.

Цей поверх був відкритий і повністю засаджений деревами. Колись цей сад став для нас із Вірою вирішальним аргументом у виборі цієї не найдешевшої квартири. Вітер приємно обдував обличчя, доносячи запах ріки. Було темно. Освітлення дозволяло роздивитися доріжки, але не порушувало атмосферу ночі. Поміж вигадливо поєднаних тут кедрів і яблунь до високого парапету пролягла акуратна алейка. Неначе для розбігу перед стрибком…

Я подумки увірвав себе. Нормальні люди милуються звідси містом. І тільки у хворій голові може виникнути асоціація зі стрибками. У такій, як у тебе і у твого батька. Якщо, звісно, він вистрибнув, а не випав.

Десь далеко внизу теленькала велосипедними дзвінками тиха нічна вулиця. Місто грало вогнями, так наче було скупченням скель із розсипаними по них зірками. Перехилившись через парапет, я подивився вниз. По спині пройшов легкий холодок. Діставшись аж до колін, він згорнувся там у клубок, ледь поколюючи. Я подумав про тата. Уявив його безпорадний погляд і те, як він намагається вчепитися руками за віконну раму, та лише змахує ними в повітрі… Ні, він не міг вистрибнути сам. Не хочу в це вірити. Не хочу вірити, що його життя було аж таке нестерпне… Ні. Ні він, ні тим більше дід.

Але ж прадід зміг?

О, так. Прадід зміг. Історію його смерті переказують уже два покоління. Й, очевидно, переказуватимуть далі, якщо я зберігатиму глузд достатньо довго, щоб устигнути посвятити в це свою доньку. Адже так чинити не можна. Ніколи, ні за яких умов.

А що ти, Гілю, збираєшся зробити? Хіба твій відліт у місію (в іншу галактику) разом із сім’єю — це не те ж саме? Просто прадід обрав термобаричну гранату, а ти — контракт із Корпусом Конкістадорів. Але ж є й дещо спільне, так?

Немає тут нічого спільного! Прадід учинив, як ідіот! Егоїстичний, жорстокий! Я ненавиджу його, відколи уперше почув ту історію!!! До чого тут я й пропозиція роботи!

До того, що прадідові теж начхати було на всіх, включно з найближчими. Він переймався тільки своєю хворобою. Десь, як і ти…

— Мені не начхати!!!

Мій крик короткою луною відбився від будинків навпроти й розтанув, змішавшись із вигуками продавців, що оголошували про фінальні сьогоднішні знижки на рибному ринку.

— Не начхати! — я заплющив очі, вихлюпуючи весь біль і страх останніх тижнів в лице нічної порожнечі. — Я хочу, щоб моя донька була щаслива! Не як ми з матір’ю, а щаслива! І я хочу бути щасливим поряд із нею! Жити щасливим поряд із нею!

Питання лише в тому, чи хочеш ти дожити, Гілю…

Я відчув, як по моїй щоці ковзнула сльоза, так ніби вона живе своїм окремим життям, і відразу прохолодний вітер став торсати невидимими пальцями залишену на щоці мокру доріжку. Це правда, чого там. У глибині душі я хотів піти з цього світу красиво, гучно й молодим. Пам’ятаю, коли я марив купівлею гравіцикла і ледь не напам’ять вивчив різноманітні огляди, то на одному сайті натрапив на таку фразу:

«Служба статистичного прогнозування назвала цей надзвичайно швидкісний японський апарат найнебезпечнішим сучасним гравіциклом через велику кількість аварій з його участю». Йшлося, звісно ж, про знаменитий «Цунамі». І саме ця фраза стала останньою піщиною, що переважила терези вибору. Я купив «Цунамі» за тиждень. «Тому що я врівноважена людина й зумію його приборкати», — ось що казав я собі. «Тому що це моє страхування від танцю недоумка», — так звучала правда.