Іліада

В край ефіопів, де мають приносить вони гекатомби

Вічним богам, — хотіла б із ними я учтувати.

Але Ахілл і Борея, й Зефіра бурхливого просить

Допомогти йому, жертв принести обіцяючи гарних,

210 Тільки б роздмухали полум’ям вогнище ви, на якому

Мертвий Патрокл опочив, що за ним усі плачуть ахеї».

Мовивши так, відлетіла Іріда. Вітри ж підвелися

Й ринули шумно, хмурні перед себе вигонячи хмари.

Подихом несамовитим до моря сягнули, й бурхлива

215 Хвиля на ньому знялась. Як дістались родючої Трої,

Впали на тліюче вогнище, й полум’я аж застогнало.

Так цілу ніч вони вдвох над багаттям вогонь роздували

З свистом пронизливим. Так цілу ніч і Ахілл прудконогий

Глеком дводонним вино із чаші черпав золотої,

220 І, узливання вчиняючи гойні, зволожував землю,

Й душу Патрокла він кликав, свого бідолашного друга.

Так же, як батько сумує над вогнищем мертвого сина,

Що до одруження ще тяжкого завдав йому горя,

Так сумував і Ахілл над вогнищем мертвого друга,

225 Й тяжко зітхаючи, кроком повільним багаття обходив.

Променем ясним уже світлоносець зійшов над землею,

В шатах шафранних Еос над хланню морською простерлась,

Став притухати вогонь, і багаття поволі погасло.

Знову знялися вітри і додому назад полетіли

230 Морем Фракійським, і спінені хвилі його застогнали.

А Пелеїд одійшов од багаття і, зморений тяжко,

Ліг одпочити, й солодкий сон огорнув йому тіло.

Інші ж тим часом круг сина Атрея усі позбирались.

Гомін і кроків їх тупіт Ахілла від сну розбудили,

235 Сів він, прокинувшись раптом, і слово таке до них мовив:

«Сину Атрея славетний та інші вожді всеахейські!

Перш за все полум’я швидше вином погасіть ви іскристим

Всюди, де сила вогню ще таїться. Потім зберімо

Кості Патрокла, що був Менойта славного сином, —

240 Їх відібравши з-між інших, адже розпізнать їх неважко:

Він-бо лежав посередині вогнища, інші ж оподаль —

Коні і люди — з країв того полум’я всуміш горіли.

Кості складемо в фіал золотий, обгорнувши подвійно

Жиром, аж поки і сам я зійду до оселі Аїда.

245 Пагорб насипать над ним я просив би не дуже великий, —

Був би пристойний лише. А вже після того, ахеї,

Що в кораблях многовеслих іще лишитесь після мене,

Насип могильний над нами широкий зробіть і високий».

Мовив він так, і погодились всі з прудконогим Пелідом.

250 Перш за все вогнище зразу ж вином погасили іскристим

Скрізь, де ходило ще полум’я, й густо посипався попіл.

Потім, товариша милого білії кості зібравши,

Склали в фіал золотий і, в жир обгорнувши подвійно,

Все віднесли до намету й лляним покривалом накрили.

255 Місце належне одміряли, тут же заклали основи

В межах багаття і зразу ж насипали пагорб могильний.

Пагорб насипавши, мали вже йти. Та Ахілл богосвітлий,

Стримавши їх, посадив на широкім для ігор загоні,

Із кораблів нагороди приніс — казани і триноги,

260 Мулів пригнав сюди, й коней баских, і биків міцнолобих,

І підперезаних гарно жінок, та ще сиве залізо.

Перш за все кращим комонникам визначив він нагороди —

Жінку привів, у тонких рукоділлях досвідчену вельми,

Ще й у додачу триніжок у двадцять дві міри двоухий —

265 Першому; а шестирічну кобилу, яка не бувала

В запрягу, мулом жеребну, для другого він приділяє;

Третьому — гарний казан, що вогонь його ще не торкався,

Білий, іще не задимлений, місткістю в міри чотири;

Золота два таланти четвертому він приділяє;

270 П’ятому — дзбан двоєручний, який на вогні не бував ще.

Встав після того Ахілл і так до аргеїв промовив:

«Сину Атрея і всі в наголінниках гарних ахеї!

Ось перед нами звитяжцям у гонах лежать нагороди.

В іншого пам’ять якби ми змагалися нині, ахеї,

275 Першу б я нагороду приніс до свойого намету.

Знаєте ви, що швидкістю всіх перевершують інших

Коні безсмертні мої: Посейдон їх привів у дарунок

Батьку моєму Пелею, а той вже мені передав їх.

Та не змагатимусь я й мої коні однокопиті.

280 Славного втратить візничого їм довелося, що стільки

Ласки вділяв їм, так часто оливою змащував ніжно

Гриви густі, у чистій воді їх старанно омивши.

Тим-то й стоять непорушно, до самого долу спустивши

Гриви густі, і тяжко своїми сумують серцями.

285 Ви ж починайте змагання, — хай участь в них візьме з ахеїв

Кожен, хто певен у конях своїх і міцних колісницях».

Так говорив Пелеїд, і вершники стали збиратись.

Виступив перший Евмел, численного люду володар,

Син славетний Адмета, у кінських змаганнях умілий.

290 Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідея могутній, —

В запряг колись під ярмо запровадив він Тросових коней,

Взятих в Енея, коли той врятований був Аполлоном.

А після нього Атрід Менелай русокудрий підвівся

Богонароджений, — коней баских він у ярма впровадив —

295 Агамемнонову Ету із власним у парі Подаргом.

Анхісіад Ехепол Агамемнону дав у дарунок

Ету, щоб з ним не пливти у вітрами обвіяну Трою

Й, дома лишившись, у радості жить, де велике багатство

Дав йому Зевс, Ехепол же в просторому жив Сікіоні.

300 Впріг у ярмо Менелай цю кобилу, що рвалася бігти.

Коней гривастих четвертим тоді Антілох запрягає,

Нестора, високодумного володаря Нелеїда

Син знаменитий. Проворні, народжені в Пілосі коні

Мчали його колісницю. А батько старий, надійшовши,

305 Став юнакові поради давать тямовитому й мовив:

«Хоч, Антілоху, ти ще молодий, а тебе полюбили

Зевс з Посейдоном і в кінських змаганнях навчили всіляких

Засобів. Отже, не дуже-то й треба мені тебе вчити.

Знаєш ти й сам, як на закруті стовп об’їжджать. Але коні

310 Надто повільні у тебе. Боюсь, як би лиха не сталось.

Коні в суперників наших жвавіші. Самі ж анітрохи

Не розумніші за тебе і вигадать щось незугарні.

Тож постарайся, мій любий, усю свою вияви спритність

В засобах гонів, щоб часом не вислизла з рук нагорода.

315 Вмілістю більше, ніж силою рук, лісоруб устигає,

Вмілістю свій корабель і стерник в винно-темному морі

Сміло по хвилях веде під пориви бурхливого вітру;

Вмілістю й в гонах візничого перемагає візничий.

Інший занадто на коней своїх покладається й повіз

320 І безрозсудно туди і сюди відхиляється з ними,

Й коні безладно по полю біжать — ними він не керує.

Той же, хто знається в гонах, хоч гіршими гнатиме кіньми,

Бачить той стовп увесь час, і спритно його об’їжджає,

Й не забуває, як треба натягувать віжки ремінні.

325 Міцно трима й за переднім візничим пильнує невпинно.

Знак я виразний тобі покажу — ти його не забудеш:

Онде стирчить аж на сажень дерева всохлого стовбур —

Дуба чи, може, сосни — не згнив він іще під дощами.

Білих сіріє два камені стовбура того обабіч,

330 Де завертає дорога, а поле навкруг усе рівне.

Може, то знак надмогильний раніше померлого мужа

Чи поворотний то стовп, тут людьми установлений здавна,

Й от для змагань його взяв прудконогий Ахілл богосвітлий,

Тож, під’їжджаючи, ближче спрямуй до стовпа свої коні,

335 Сам же міцніше тримайся у кузові, сплетенім гарно,

Вліво схилившись, і сильно по правому хльосни коневі

З криком гучним, і ремінні в той час попусти йому віжки.

Лівий же кінь хай тримається ближче стовпа, щоб здавалось,

Ніби на всьому бігу об нього черкне неминуче

340 Колеса вісь. Стережися, щоб каменя не зачепити,

Бо покалічиш ти коней і повіз ущент поламаєш —

То була б радість для інших усіх, а для тебе самого

Тільки ганьба! Будь же, друже, обачливий та обережний!

А як на закруті стовп удасться тобі обігнути,

345 Не обжене тоді в гонах ніхто вже тебе й не настигне,

Хоч би погнавсь за тобою і сам Аріон богосвітлий,

Кінь прудконогий Адраста, що рід од богів свій виводить,

Чи в Іліоні годовані Лаомедонтові коні».

Мовивши так, сів Нелеїв син Нестор на місці своєму

350 В крісло, коханому синові давши свої настанови.

П’ятий тоді Меріон пишногривих виставив коней.

Вийшли на повози всі й жеребки у шолом поскидали.

Ними Ахілл потрусив, і перший припав Антілоху,

Нестора синові, другий за ним — владареві Евмелу,

355 Третій діставсь Менелаєві, славному списом, Атріду;

Гнати за ним довелось Меріонові; врешті останній

Був Тідеїд, найкращий в умілості гнатись на конях.

Стали всі вряд. Показав їм Ахілл вдалині поворотний

Знак серед рівного поля й послав уперед він дозорцем

360 Фенікса, рівного богу, що батьковим був зброєносцем,

Щоб наглядав за змаганням і правду усю повідомив.

Всі батогами ураз на коней вони замахнулись.

Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погнали

Вчвал їх. І коні вперед подались по широкій рівнині

365 Від кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихром

Курява в них з-під грудей аж до самого неба сягала.

Й гриви у коней швидких розвівалися з вітру диханням.

Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались,

То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях,

370 Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожне

Билося серце, і коней своїх підбадьорював кожен

Криком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.

Тільки коли вже кінчалися гони й до сивого моря

Коні вертали швидкі, почала виявлятися здатність

375 Кожного, й швидкості коні тоді наддали. І помчали

Феретіадові перед всіма прудконогі кобили,

Зразу ж услід Діомедом керовані огирі мчали —

Тросові коні — так близько за ним, що от-от вже, здавалось,

Мали в Евмелову раптом ускочить вони колісницю,

380 Плечі і карк гарячим диханням йому обдавали

Ззаду і, голови зовсім на нього поклавши, летіли.

Вже б він його обігнав чи принаймні із ним порівнявся,

Але, розгнівавшись Феб-Аполлон на сина Тідея,

Раптом блискучий батіг в ту хвилину із рук його вирвав.

385 Бризнули сльози з очей Діомедових, щойно побачив,

Як почали віддалятись від нього Евмелові коні

Й як без бича усе більш відстають жеребці його власні.

Та від Афіни не вкрилось, що сину Тідея накоїв

Феб-Аполлон, подалась вона вмить за керманичем люду,

390 В руки дала батога й надихнула снаги його коням.

Потім у гніві вона за Адметовим сином помчала

Й ярма над кіньми зламала у нього. Метнулися коні

В різні боки від дороги, і дишель на землю звалився.

Сам же Евмел з колісниці злетів і, під колесо впавши,

395 Лікті подряпав собі, закривавив і губи, і ніздрі,

Лоба розбив над бровами, й рясними йому налилися

Очі слізьми, і дзвінкого він голосу раптом позбувся.

Вмить Тідеїд обігнав його однокопитими кіньми

Й інших далеко усіх за собою лишив, бо Афіна

400 Коням снаги надихнула і славу йому дарувала.

Слідом за ним син Атрея промчав, Менелай русокудрий.

А Антілох до баских гукнув тоді батькових коней:

«Ну-бо, наддайте і ви! Й біжіть якомога жвавіше!

Я не наказую вам з отими змагатися кіньми,

405 Що Тідеїд ними, серцем одважний, керує, — Афіна

Швидкості їм надала і славу йому дарувала.

Коней Атрідових лиш доженіть, лиш од них не відстаньте!

Отже, мерщій уперед, щоб соромом вас не окрила