Іліада

Світлу намітку свою, виривать почала свої коси.

Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколо

Плач і сумне голосіння лунали по цілому місту.

410 Схоже було це найбільше на те, ніби Троя висока

Полум’ям вся невгасимим од верху до низу палала.

Ледве стримать старого могли, що в нестямі шаленій

Вийти із міста крізь браму Дарданську кудись поривався.

В бруді дорожнім валяючись, всіх наоколо благав він,

415 Кожного з них на ім’я називаючи в тузі жалобній:

«Друзі, пустіть! Не журіться ви мною, дайте із міста

Вийти мені і мерщій до човнів перебігти ахейських!

Там нечестивого буду благати злочинного мужа,

Може, хоч роки мої пошанує й на старість нещасну

420 Зглянеться? Тож і на нього такий же старий дожидає

Батько Пелей, що родив його й викохав всім на загибель

Людям троянським, найбільше ж із них на горе для мене —

Скільки синів у квітучому віці моїх повбивав він!

Та ні за кого, хоч всіх мені жалко, я так не журюся,

425 Як за одного, що жаль за ним вгонить мене до Аїду, —

Гектора любого! Чом на руках не помер він у мене?

Слізьми тоді і риданням наситили б ми своє серце —

Матінка, що породила його, бідолашна, і сам я!»

Мовив крізь сльози він так, і плакали з ним городяни.

430 Заголосила у тузі гіркій між троянок Гекуба:

«Сину мій, нащо бездольній у муках нестерпних без тебе

Жити мені! І днями й ночами по цілому місту

Гордістю був ти моєю, був захистом нашій твердині,

Нашим троянам усім і троянкам, які, наче бога,

435 Теж шанували тебе, великою славою був їм,

Поки ти жив. Але доля і смерть тебе нині настигли!»

Мовила так у сльозах. Дружина ж не знала, що сталось

З Гектором. Ще не прийшов-бо вісник до неї правдивий,

Щоб сповістить, що за муром поліг її муж біля брами.

440 В дальнім покої високого дому багряну тканину

Ткала подвійну вона, в ній гаптуючи квіти взористі.

В домі вона на вогонь пишнокосим звеліла служницям

Мідний поставить великий триніг, щоби вчасно готова

Гектору тепла купіль була, тільки-но вернеться з бою.

445 Їй не спадало й на думку, дурній, що яке тут купання, —

Гектора вбила руками Ахілла богиня Афіна.

Зойки почула вона й голосіння сумне біля вежі,

Й тілом усім затремтіла, і човник із рук її випав.

До пишнокосих служебниць вона тоді знову звернулась:

450 «Дві хай зі мною ідуть. Побачити треба, що сталось.

Голос свекрухи шановної чую, і серце у грудях

Б’ється, аж вискочить хоче до уст, аж коліна у мене

Гнуться, — лихо якесь над синами Пріама нависло.

Хай ці слова не досягнуть до вух, але вельми боюся,

455 Щоб могутньому Гектору нині Ахілл богосвітлий

До Іліона шляху не відтяв і, рівниною гнавши,

Згубного шалу й безтямної зваги навік не позбавив.

Не дожидає-бо ворога Гектор, сховавшись у натовп,

А виступає вперед, у відвазі ніхто з ним не рівний».

460 Мовивши так, із покоїв побігла вона, як менада,

З трепетом серця, й за нею слідом поспішали служниці.

Щойно дісталась до вежі й мужів, що юрбою стояли,

Вибігла швидко на мур і побачила здалеку тіло

Мужа, від міста нещадно волочене. Бистрії коні

465 Мужа її волокли до ахейських човнів глибодонних.

Темної ночі імла повила їй зволожені очі,

Навзнак, зомлівши зненацька, упала вона непритомна.

Світлу пов’язку зірвала з чола свого й плетену сітку

Із обручем і від себе далеко відкинула й бинду,

470 І покривало, що в дар їй дала золота Афродіта

Днини тієї, як Гектор повів її шоломосяйний

Від Етіона, численні віддавши за неї дарунки.

Та навколо ятрівки й зовиці її оточили

Й ледве живу її, в серце уражену, спільно тримали.

475 А як лише опритомніла, й дух в її серце вернувся,

Гірко вона заридала і мовила серед троянок:

«Гекторе, горе мені! Для однакої долі обоє

Ми народились — ти в Трої високій, Пріамовім домі,

Я ж у підгір’ї лісистого Плака, у Фівах славетних,

480 В домі вождя Етіона, що виховав, сам нещасливий,

Доньку нещасну, — було б мені краще на світ не родитись!

Нині зійшов ти в оселю Аїдову, в темні глибини,

Що під землею, мене ж удовою в невтішному горі

В домі своєму лишив. Ще й наше мале немовлятко,

485 Що породили на світ ми, бездольні! Ні ти йому, мертвий,

Гекторе, ані тобі він на захист не стане ніколи.

Навіть якщо многослізних боїв він уникне ахейських,

Все ж у майбутньому тільки труди і печалі на нього

Ждатимуть. Межі відсунувши, лан його візьмуть чужії.

490 День сиротинства позбавить хлопчину й ровесників ігор.

Завжди похнюплений він і з заплаканим ходить обличчям.

Часом в нужді бідолашний до батькових звернеться друзів —

Того торкне за хітон, а того — за верхнє одіння.

Рідко хто зглянеться з них і кухля подасть сиротині,

495 Й той лише вмочить уста, а вже піднебіння й не встигне.

Інший товариш, в якого є й батько, і мати, із учти

Вижене, й боляче вдарить, і словом глузливим облає:

«Геть відціля! Немає отут, серед нас, твого батька!»

Весь у сльозах до матусі вдовиці повернеться хлопець

500 Астіанакс, що до цього часу на колінах у батька

Мозок лиш їв він з кісток із баранячим лоєм поживним.

А коли сон його брав і втомлявся од ігор дитячих,

Солодко він засинав у постільці, у няні в обіймах,

В ліжку м’якому, із серцем наповненим радощів ніжних.

505 Нині ж натерпиться горя, коханого батька позбувшись,

Астіанакс, як трояни його називали. Один-бо

Ти захищав у них, Гекторе, брами і мури високі.

При кораблях крутобоких, далеко від рідного дому

Їстиме труп твій черва, коли пси вже наситяться голим

510 Тілом твоїм, хоч багато одінь і тонких, і ошатних

В домі у тебе лежить, жіночими тканих руками.

Але одіння тонке в огнистім спалю я багатті,

Користі з нього ніякої, в нім-бо тобі не лежати, —

Хай же на славу тобі все згорить між троян і троянок!»

515 Мовила так крізь ридання, й навколо жінки голосили.