Іліада

Пісня шістнадцята. Патроклія

Так вони за корабель добропалубний бились завзято.

Перед людським вожаєм Ахіллом Патрокл зупинився —

Сльози гарячі він лив, немов із джерел темноводих,

Що із-під скель, лиш козам досяжних, струмують темнисто.

5 Глянувши, жалем пройнявсь богосвітлий Ахілл прудконогий,

Зразу ж до нього озвався і слово промовив крилате:

«Що це ти плачеш, Патрокле, немовби дівчатко маленьке,

Що за своєю матусею слідом біжить, і на руки

Проситься, й стримує матері кроки, й за плаття хапає,

10 Й дивиться в очі крізь сльози, аж поки на руки не візьме.

Ніжними так же, Патрокле, і ти умліваєш сльозами.

Чи з мірмідонян кому, чи мені розказати щось маєш?

Чи із далекої Фтії один ти почув яку звістку?

Кажуть, живий ще Менойт, син Акторів, батько твій рідний,

15 Ще і мій не помер, Пелей Еакід з мірмідонян.

Тужно було б нам обом, якби смерть їх од нас одібрала.

Чи не аргеями журишся, що задля свого зухвальства

Гинуть ганебно так біля своїх кораблів крутобоких?

Все-бо розказуй, в умі не ховай, щоб ми знали обидва».

20 Тяжко зітхнувши, Патрокл озвався до нього, комонник:

«Сину Пелеїв Ахілле, найбільша окрасо ахеїв!

Ти не гнівись, скорбота і так вже долає ахеїв.

Найсміливіші-бо вої, що билися досі завзято,

На кораблях полягли, побиті й поранені тяжко.

25 В ранах од стріл Діомед, Тідеїв нащадок могутній,

Зранений теж Одіссей, списоборець, і з ним Агамемнон,

Рани страшної зазнав у стегно Евріпіл войовничий;

Їх лікарі доглядають, що тямлять на ліках цілющих,

Рани лікують їм. Ти ж невблаганний і досі, Ахілле,

30 Гніву бодай-бо ніколи не знав я такого, як в тебе,

Гордий завзятцю! Чи буде яка з того користь потомкам,

Як одвернуть од аргеїв загибелі ти не бажаєш?

Немилосердний! Батьком твоїм не Пелей був, комонник,

Матір’ю — не Фетіда, а синєє море й безплідні

35 Скелі тебе породили, — того ти і серцем жорстокий.

А як боїшся душею якогось богів віщування,

Чи сповіщала від Зевса про щось тобі мати поважна —

То хоч мене вже пошли та загін мірмідонян зі мною

Виряди в бій, — чи не стану я світлом рятунку данаям.

40 Дай на рамена мені твою зброю ясну одягнути,

Може, за тебе прийнявши мене, хоч трохи трояни

Січу зупинять, і легше зітхнуть войовничі ахеї,

Втомлені боєм важким, — на війні відпочинок короткий.

З свіжими силами від кораблів і наметів ми легко

45 Під Іліон відженемо знеможене військо вороже».

Так він благав, нерозумний. Того ж не збагнув, що для себе

Сам він загибелі чорної й смерті лихої благає.

З тугою в серці до нього промовив Ахілл прудконогий:

«Горе мені! Ну, що ти сказав, богорідний Патрокле!

50 Ні віщуванням богів не журюсь я, — про нього я знаю, —

Не сповіщала від Зевса нічого і мати поважна.

Та обіймає страшним мені болем і серце, і душу,

Тільки згадаю, що рівного рівний волів грабувати

І відбирать його здобич, тому що він владою вищий.

55 Страшно прикро мені — багато-бо я перетерпів.

Дівчину ту, що мені сини дарували ахейські,

Ту, що я списом здобув, зруйнувавши муроване місто,

Силою вирвав у мене із рук володар Агамемнон,

Син Атрея, неначе в нікчемного зайди якого.

60 Та облишмо про це, що було — те було! Й ні до чого

Серце гнівити без краю. Щоправда, свій гнів гамувати

Я не раніше гадав, аніж бойова колотнеча

Аж до моїх кораблів досягати почне бистрохідних.

Тож на рамена свої одягни мою зброю славетну

65 І войовничих веди мірмідонян на бій, якщо справді

Чорною хмарою сунуть трояни і вже облягають

Нам кораблі, а приперті до самого моря аргеї

Мужньо тримаються й досі лише над маленьким окрайцем

Суші. Трояни завзяті всією громадою міста

70 Ринули в бій. Бо начолок мойого шолома їм зблизька

В вічі не зблискує. Скоро б вони почали утікати

Й трупом яруги встилать, якби володар Агамемнон

Був ласкавіший до мене. А так вони й стан оточили,

Бо не лютує вже спис у долонях міцних Діомеда,

75 Сина Тідея, щоб від данаїв біду одвернути.

Вже не гримить з голови осоружної сина Атрея

Крик бойовий. Лиш вигуки Гектора-людоубивці

Кличуть до бою троян, — і гомоном ті переможним

Повнять рівнину навкіл, побиваючи в битві ахеїв.

80 Кинь же, Патрокле, всю міць на троян, щоб біду відвернути

Від кораблів, щоб ті їх вогнем не спалили нещадним

Та не позбавили нас повороту до рідного краю.

Отже, послухай, з якою метою тобі я це мовлю:

Маєш здобути мені велику пошану і славу

85 Поміж данаїв, щоб швидше мені повернули прекрасну

Дівчину-бранку, ще й подарунків прислали коштовних.

Од кораблів їх одкинь і вертайся. А хоч би й велику

Дав тобі славу Гери-владарки муж громоносний,

Не поривайся без мене, проте, переслідувать далі

90 Ти войовничих троян: мене-бо цим шани позбавиш,

Та бойовою звитягою в подвигу ратному гордий,

Тут бий троян і з військом не йди до твердинь Іліона,

Щоб із безсмертних богів, що Олімп їх одвічна оселя,

Хтось не втрутивсь: дуже любить-бо їх Аполлон дальносяжний.

95 Зразу ж вертайся, коли кораблям уже світло рятунку

Блисне, а бій на рівнині нехай вже без тебе триває.

Навіть, о Зевсе, наш батьку, і ви, Аполлоне й Афіно,

Навіть, якби всі трояни загинули, скільки їх є тут,

І від аргеїв ніхто, крім нас тільки двох, не лишився,

100 Ми б і самі розв’язали священної Трої пов’язки».

Так один з одним тоді розмовляли вони між собою.

В час той не встояв Еант під навалою стріл мідногострих.

Зевсова воля долала його і жорстокі удари

Славних троян. На скронях у нього шолом світлосяйний

105 Страшно гудів від ударів. Списи увесь час ударяли

В бляхи шолома ясні. Тримаючи щит блискотливий,

Ліве плече аж замліло. Проте не здолали трояни

Щит той схитнути, хоч сипали стріли навкруг мідногострі.

Важко дихав Еант, усе тіло в утомі спливало

110 Потом рясним безустанно, було йому навіть несила

Вільно дихнуть. За бідою біда звідусіль насувалась.

Нині скажіть мені, Музи, що маєте дім на Олімпі:

Як пломенистий вогонь кораблі став палити ахейські?

Гектор, заскочивши зблизька, мечем величезним Еанта

115 По ясеневому списові вдарив при самому вістрі

Й ратище геть відрубав. Безпорадно Еант Теламонів

Зламаним списом махнув — далеко від нього позаду

З брязкотом мідяне вістря відточене впало на землю.

Трепетним серцем, здригнувшись, Еант зрозумів бездоганний

120 Справу богів, — адже його задуми ратні руйнує

Зевс громовладний, троянам бажаючи дати звитягу.

Він одступив, і метнули трояни вогонь неугасний

На кораблі бистрохідні, і полум’я скрізь спалахнуло,

Зразу ж вогонь і корму охопив. Ахілл, це уздрівши,

125 Ляснув по стегнах себе і скрикнув тоді до Патрокла:

«О поспіши, богорівний Патрокле, їздець бистрокінний!

Бачу, як полум’я на кораблях уже наших бушує.

Якщо візьмуть кораблі, то й відступу вже нам не буде.

Зброю мерщій одягай, а я шикуватиму військо».

130 Так він сказав, і Патрокл ясною озброївся міддю.

Спершу наклав наголінники гарні собі на голінки,

Срібною пряжкою кожен до місця як слід прикріпивши.

Потім і лати міцні прудконогого внука Еака,

Зорями квітчані рясно, на груди свої надягнув він

135 І через плечі срібноцвяхований меч перевісив,

Кутий із міді, та щит величезний узяв і незламний.

А на могутнє чоло шолом він добірний насунув

З кінським хвостом, що над гребенем страшно вгорі розвівався.

Взяв ще два списи міцні, що немов приросли до долоні.

140 Списа не взяв він лише бездоганного внука Еака:

Був він важкий, міцно збитий. Ніхто його інший з ахеїв

Навіть підняти не міг, лиш Ахілл ним вимахував легко,

Ясеном тим, що Хірон для любого батька Пелея

Сам з верховин Пеліону приніс на загибель героям.

145 Автомедонтові коней він швидше велів запрягати, —

Той по Ахіллу, мужів переборцю, мав шану найбільшу, —

Був найвірніший, на заклик в бою відгукнутись готовий.

Автомедонт же баских впріг у ярма Ахіллових коней —

Балія й Ксанта, що швидше від подиху бурі летіли.

150 Вітру Зефірові гарпія їх породила Поларга,

Пасшись на луках, над течією ріки Океану.

В припряг до них бездоганного він заохотив Педаса, —

Вивів Ахілл його сам, Етіонове місто здобувши.

Смертний, за кіньми безсмертними легко він міг поспівати.

155 Сам же Ахілл, мірмідонські обходячи в час той намети,

Кликав до зброї усіх. Мов зграя вовків ненаситних,

Що невгамовним в серцях своїх дихають шалом відваги,

Оленя в горах настигши рогатого, рве на шматочки

В хижій жадобі, і пащі у них червоніють від крові,

160 Потім вся зграя шалено біжить до джерел темноводих,

Щоб язиками вузькими з поверхні хлебтати стемнілу

Воду, ригаючи кров’ю убитого звіра; а серце

В грудях безтрепетне в них, і роздуті від їжі утроби.

Так мірмідонян вожді і правителі шумно збирались

165 В лави, що мужній їх вів прудконогого друг Еакіда

В бій завзятий. Став перед ними Ахілл войовничий

І підбадьорював коней і лави мужів щитоносних.

Бистрих було п’ятдесят кораблів, що привів їх під Трою

Зевсові любий Ахілл, і на кожнім при веслах сиділо

170 По п’ятдесят вояків бойового його товариства.

П’ятеро визначив він воєвод, щоб держали над ними

Провід, найвищу собі над всіма залишаючи владу.

В першім загоні Менестій стояв на чолі зброєсяйний,

Син Сперхея-ріки, що від Зевса дощами живиться.

175 Донька Пелея родила його, Полідора прекрасна,

Жінка, із богом Сперхеєм невтомним на ложі з’єднавшись.

Батьком, проте, йому Бор, Періерія син, уважався, —

Шлюб з нею взяв він відкритий, численні віддавши дарунки.

В другім загоні начальником Евдор стояв войовничий.

180 В танцях славетна й прекрасна родила його Полімела,

Донька Філанта. Гермес-бо, світлий дозорець могутній,

Дівчину ту покохав, уздрівши її в хороводі,

Що злотострільна вела Артеміда, мисливиця шумна.

В верхню світлицю ввійшовши до дівчини, потай з’єднався

185 З нею ласкавий Гермес, і сина вона породила

Евдора славного, в бігу швидкого, хороброго в битві.

Тож як Ілітія, що породіллям полегшує муки,

В світ його вивела, й сонячне бачити став він проміння,

Сила міцна, Ехеклей тоді, Акторів син, Полімелу

190 Ввів у свій дім як дружину, численні віддавши дарунки.

Внука ж ростив і виховував свого Філант староденний,

Опікуванням його оточивши, як власного сина.

В третім загоні стояв на чолі Пісандр войовничий,

Маймала син, що після Патрокла, друга Пеліда,

195 Між мірмідонян усіх списоборець вважався найперший.

А в четвертім вождем був Фенікс, комонник старезний.

В п’ятому — Алкідамант, Лаеркіїв син бездоганний.

Військо в ряди бойові з вождями поставивши струнко,

Вийшов Ахілл і до них із словом звернувся могутнім:

200 «Не забувайте ніхто з мірмідонян погроз велемовних,

Що із швидких кораблів ви троянам у той посилали

Час, коли гнівом кипів я і кожен мене винуватив:

«Жовчю, Пеліде страшний, годувала тебе твоя мати,