Іліада

Пісня двадцять друга. Убивство Гектора

Наче сполохані лані, трояни, добігши до міста,

Піт обтирали і спрагу питтям вдовольняли жагучу,

Мовчки до визубнів муру схилившись. Тим часом ахеї

Вже із щитами на плечах підходили близько до муру.

5 Гектор же, згубною долею скутий, один залишився

Під Іліоном самим, недалеко від Скейської брами.

До Пелеона з таким Аполлон тоді словом звернувся:

«Що ж це ти, сину Пелеїв, так швидко за мною женешся,

Смертний — за богом безсмертним? Ти, мабуть, того і не знаєш,

10 Що не людина, а бог я, і так розлютився шалено?

Навіть не дбаєш про битву з троянами, що утікають

З жахом до міста свого, а ти лише час тут марнуєш.

Не сподівайся убить мене: смерті-бо я не підвладний!»

Гнівом охоплений, так Ахілл відповів прудконогий:

15 «Ти ошукав, дальносяжче, мене, із богів найхитріший,

Вдаль заманивши від мурів! Без тебе троян ще багато

Гризли б тут землю зубами, назад в Іліон не вернувшись!

Ти мене слави позбавив великої. Тож врятувати

Легко троян тобі: помсти в майбутньому ти не боїшся!

20 Хоч на тобі навіть сам я помстився б, якби моя сила!»

Мовивши так, до міста він вирушив, повен одваги,

Мовби із повозом кінь, що в гонах бере нагороду,

Ледве землі доторкаючись, легко летить по рівнині, —

Ступнями так безустанно Ахілл миготів і коліньми.

25 Перший Пріам, староденний Ахілла помітив очима,

Як по рівнині той мчав і сяяв озброєнням мідним,

Наче зоря, що наприкінці літа виходить на небо

Й сяє яскраво між зір незліченних у темряві ночі, —

Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають.

30 Найяскравіша вона, але знаком бува лиховісним

І вогневицю виснажливу людям нужденним приносить.

Так же і мідь у героя, що мчав, на грудях блищала.

Заголосив староденний, і, високо руки піднявши,

По голові себе бив, і, стогнучи, любого сина

35 Голосно став він благати, а той перед брамою Трої

Все ще стояв, рішучості повен з Ахіллом змагатись.

Руки до сина простягши, старий йому жалісно мовив:

«Гекторе, любе дитя, не чекай ти цього чоловіка

Сам, наодинці, бо стрінеш загибель свою незабаром,

40 Сином Пелея подоланий, — він набагато сильніший,

Ревний занадто! Коли б він безсмертним так само був любий,

Як і мені, його пси й коршаки б незабаром терзали

В полі, й скорбота страшна одлягла б од мого тоді серця.

Тож багатьох одібрав він у мене синів благородних,

45 Вбивши або у полон їх на острів далекий продавши.

Навіть і зараз я серед троян, що вернулись до міста,

Двох не побачив синів — Лікаона і з ним Полідора,

Що Лаотоя, жінок володарка, мені породила.

А як живі вони в стані ворожому, їх незабаром

50 Міддю і золотом викупим ми, — цього в нас багато, —

Досить за донькою Альт дарував мені, старець славетний.

А як померли вони і зійшли до оселі Аїда, —

Смуток огорне мене і матір, що їх породила.

Інші ж троянські осельники той відчуватимуть смуток

55 Дуже недовго, — лиш ти б не загинув, Ахіллом підтятий.

Отже, дитя моє, в мури ввійди, щоб троян і троянок

Урятувати й не дати великої слави зажити

Сину Пелея, та й милого б сам ти життя не позбувся.

Зглянься й на мене, бездольного, нині-бо я, безталанний,

60 Мислю ще, завтра ж пошле мені батько Кронід — на порозі

Старості — долю жахливу, й багато я лиха побачу:

Любих загибель синів і дочок загнання в неволю,

Їхні сплюндровані спальні, маленьких діток нерозумних,

В несамовитості дикій об землю розбиваних люто,

65 Та невісток, полонених руками ахеїв жадливих.

А наостанку й самого мене під дверима вхідними

Хижі терзатимуть пси, коли, вдаривши гострою міддю,

Хтось мені груди пройме і вихопить душу із тіла, —

Пси з підворіття, що сам при своєму столі годував я,

70 Крові моєї нап’ються і, аж одурівши від неї,

Перед дверима розляжуться. Це юнакові не сором,

В битві наклавши життям під ударами гострої міді,

Мертвим лежати, бо весь він прекрасний, хоч десь би й розкрився.

А як чоло посивіле в убитого старця та сиву

75 Бороду й тіло його неприкрите пси оскверняють, —

Що жалюгідніше може для смертної бути людини?»

Так староденний благав і, вхопивши волосся руками,

Рвав із чола свого, Гектора серця, проте, не схилив він.

Й мати його заридала, рясні проливаючи сльози,

80 Лоно рукою відкрила, а другу на груди поклала

І, проливаючи сльози, промовила слово крилате:

«Змилуйся, Гекторе, сину мій, зглянься на матінку рідну,

Що твої сльози колись оцими грудьми гамувала,

Сину мій любий, згадай це і з ворогом лютим змагайся,

85 Тільки з-за муру один не виходь перед лави передні

Ревний занадто! Як вб’є тебе він, то на смертному ложі

Вже не оплачу ні я тебе, любе дитя, моя парость,

Ані дружина із посагом щедрим, тебе лиш далеко,

Біля аргейських човнів, шматуватимуть пси прудконогі!»

90 Так із сльозами обоє вони свого любого сина

Палко благали, та Гектора серця, проте, не схилили.

Велетня ждав він Ахілла, що вже наближався до нього.

Як подорожнього хижий дракон у лігві гірському чатує,

Зілля наївшись отруйного, й хижої сповнений люті,

95 І причаївшись, із лігва свого визирає страшливо, —

Так же і Гектор стояв, охоплений запалом буйним,

Щит осяйний до виступу вежі іззовні схиливши.

Мовив тоді він до себе, відважним обурений духом:

«Горе мені! Якщо я за цей мур чи за браму сховаюсь,

100 Полідамант мене перший образливим словом зустріне,

Що він до міста троян одвести мені радив раніше,

В ніч ту злощасну, як вийшов до бою Ахілл богосвітлий.

Я ж не послухав його. А було б набагато це краще!

Нині ж, коли стільки люду своїм погубив я безглуздям,

105 Сором мені і троян, і троянок у довгім одінні,

Щоб не закинув хто-небудь із них тоді, гірший од мене:

«Гектор наш люд погубив, на свою покладаючись силу».

Так говоритимуть. Тож набагато було б мені краще

Як не в двобої здолати Ахілла й звитяжно вернутись,

110 То від руки його славну загибель прийнять перед містом.

Чи, може, краще на землю шолом важенний покласти

Й щит свій опуклий, і, гострого списа до муру схиливши,

Із бездоганним Ахіллом, Пелеєвим сином, зустрітись,

І обіцяти віддати Атрідам Єлену, й вернути

115 Всі скарби, що їх Александр у човнах крутобоких

До Іліона привіз, — що й було тої звади початком, —

Це повернути Атрідам. Крім того, із військом ахейським

Всі поділити скарби, заховані в нашому місті,

Зобов’язав би й старійшин троянських я клятвою потім.

120 Не затаївши нічого, на дві поділити частини

Всі ті скарби, що має їх наше уславлене місто.

Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?

Ні, не піду до Ахілла: моїх він благань не вшанує

І без усякого жалю і сорому, наче ту жінку,

125 Вб’є мене, голого, щойно я з себе озброєння скину.

Нам не годиться від дуба і каменя з ним починати

Марну розмову, неначе тій дівчині та юнакові, —

Дівчині та юнакові, що ніжну провадять розмову.

Краще нам збройно для бою рішучого швидше зійтися, —

130 Будемо бачить, кому із нас славу воздасть олімпієць».

Так міркував він і ждав. До нього Ахілл наближався,

Мов Еніалій — Арей войовничий — в шоломі гривастім.

Ясень страшний пеліонський на правім рамені у нього

Злегка похитувавсь, мідь його зброї блищала світлистим

135 Сяйвом вогню чи промінням яскравого сонця на сході.

Гектор же, щойно побачив його, затремтів. Не посмів він

Ждать його й кинувсь тікать, за собою лишаючи браму.

Слідом погнався Пелід, на швидкі покладаючись ноги,

Так же, як сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший,

140 Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику

Й мечеться там на всі боки, а сокіл із клекотом хижим

Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем.

Рвавсь так Ахілл уперед, та вздовж іліонського муру

З трепетом Гектор тікаючи, дужими рухав коліньми.

145 Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром,

Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим.

До струменистих джерел вже добігли вони. Дві криниці

Витоки звідти дають течії вирового Скамандру.

Теплою перша струмує водою, і завжди парує

150 Хмара над нею густа, як дим лісового пожару.

Друга ж і влітку холодним як лід струменіє потоком,

Наче той град крижаний або снігу завія студена.

Поряд із ними — просторі, обкладені каменем гладко,

Гарні водойми, що в них блискуче вбрання своє мили

155 Жони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливі

В мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські.

Мимо промчали вони, той — рятуючись, той — здоганявши.

Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато

Дужчий від нього, — не бик-бо жертовний, не шкура бичача

160 Ціллю була їм, як це в бігових перегонах буває, —

Тут же ішлося за Гектора душу, впокірника коней.

Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши,

Однокопиті проносяться коні, й їх жде нагорода —

Мідний триніг або жінка — на шану померлого мужа, —

165 Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто

В дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове.

Отже, почав тоді мовити батько людей і безсмертних:

«Горе! На власні очі я гнаного круг Іліона

Любого воїна бачу, журбою за Гектора тяжко

170 Серце моє засмутилося! Скільки биків круторогих

Він на ущелинах Іди в верхів’ях і в високоверхій

Трої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий

Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама.

Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте,

175 Чи врятувати від смерті його, чи дозволить Пеліду

Все ж подолать його, хоч він великою доблестю славен».

В відповідь мовить богиня йому ясноока Афіна:

«Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче!

Смертного мужа, якому давно вже приречена доля,

180 Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити.

Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні».

Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:

«Трітогенеє, дитя моє любе, не бійся! Хоч часом

І не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний.

185 Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє».

Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця, —

Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських.

А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався.

Наче на оленя юного пес по узгір’ях полює,

190 Вигнавши з лігва, й жене по ярах та ущелинах диких,

Той, хоч умкне на хвилину, у хащах густих затаївшись,

Пес по сліду його знайде й женеться за ним, поки схопить.

Так від Пеліда не міг прудконогого й Гектор умкнути.

Скільки не кидався він, щоб Дарданської брами добігти

195 І заховатись під захистом міцно збудованих мурів,

Де б і трояни його захистили, стріляючи зверху,

Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнину

Знов одганяв його, сам же міської тримався твердині.

Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа —

200 Ані цей утекти, ані той наздогнати не може, —

Так ні настигнуть Ахілл, ані Гектор не міг і умкнути.

Як пощастило б од Кер ухилитись йому і від смерті,