Іліада

Пісня двадцять третя. Ігри на честь Патрокла

Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж,

До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили

Кожен на свій корабель, і всі порозходились інші,

Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив.

5 Товаришам війнолюбним своїм тоді так він промовив:

«Любі друзі мої, мірмідоняни бистрокомонні!

Не випрягаймо із повозів коней ми однокопитих,

На колісницях під’їдемо ближче до тіла Патрокла,

Щоб оплакать його: остання то почесть померлим.

10 А як жалобним риданням своє ми наситимо серце,

Повипрягаємо коней і разом вечеряти сядем».

Мовив Ахілл і заплакав, і вслід йому всі заридали.

Тричі об’їхали тіло вони пишногривими кіньми

З плачем, — рясні їм сльози з очей викликала Фетіда.

15 Сльози росили пісок, росили озброєння мужніх

Воїв, — так за вождем страховійним вони сумували.

Плач голосний розпочав Пелеїд, на груди холодні

Свого товариша руки поклавши свої мужозгубні:

«Радуйся, любий Патрокле, і в темних оселях Аїда!

20 Все я для тебе роблю, як раніше тобі обіцяв я:

Гектора труп приволікши, віддам його псам у поживу,

Біля багаття твого полонених дванадцять заріжу

Трої славетних синів, щоб твою відомстити загибель».

Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:

25 В порох обличчям його перед марами сина Менойта

Кинув. А вої, озброєння мідноблискуче із себе

Знявши, із повозів випрягли коней, що голосно ржали,

Й круг корабля прудконогого внука Еака юрбою

Всі посідали: до щедрої тризни-бо він запросив їх.

30 Буйних багато волів під залізом ревло, нещадимо

Різаних, мекало кіз і овець густорунних багато;

Також багато свиней білоіклих, лисніючих салом,

Смажилось там, над Гефестовим полум’ям зверху простертих.

Всюди круг мертвого кров багряними бігла струмками.

35 В час той ахейські вожді прудконогого сина Пелея

До Агамемнона в стан повели, до божистого мужа,

Ледве умовивши серце товариша, повне скорботи.

А як прийшли у намет Агамемнона владарі славні,

Зразу ж звеліли вони окличникам дзвінкоголосим

40 Мідний поставить великий триніг, чи не вдасться Пеліда

Вмовити плями криваві із тіла свойого обмити.

Він же рішуче відмовився й клятвою тяжко зарікся:

«Зевсом клянусь, найвищим з безсмертних богів, найсильнішим, —

Що не раніш на чоло мені води вмивання проллються,

45 Аніж Патрокла віддам я вогню, і могилу насиплю,

Й зріжу волосся своє. Удруге такої скорботи,

Доки я серед живих, не прийдеться серцем зазнати.

Ну, а тепер сумовитій віддаймо увагу трапезі.

А на світанку, владарю мужів Агамемноне, скажеш

50 З лісу дерев навезти й приготовить все інше, належне

Мертвому, що вирушати у темряву має підземну.

Хай же від наших очей його тіло вогонь безутомний

Скриє мерщій і до діла свого хай повернуться люди».

Так він сказав, і, те чуючи, всі улягли його слову.

55 Спільну вечерю вони спорядили, і, сівши до неї,

Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Сном відпочить по похідних наметах своїх розійшлися.

Сам же Пелід, на березі лігши шумливого моря,

60 Тяжко стогнав, недалеко громади своїх мірмідонян,

В місці затишнім, де хвиля плескалася об узбережжя.

Там його сон огорнув, що розв’язує серця тривоги,

Неподоланно міцний, — він втомив своє тіло світлисте,

Гектора гонячи круг Іліона, обнятого вітром.

65 Враз перед ним Патрокла душа бідолашного встала,

Постаттю схожа на нього цілком, і ясними очима,

Й голосом, навіть в те саме одіння була вона вбрана.

Ставши йому в головах, таке вона мовила слово:

«Спиш ти спокійно, за мене ж і зовсім забув ти, Ахілле!

70 А до живого байдужий не був, як до мертвого нині.

Швидше мене поховай, щоб пройшов я Аїдову браму!

Душі-бо, тіні спочилих, від брами мене відганяють

І не дають переплисти ріку мені разом із ними, —

Й марно блукаю круг широкобрамного дому Аїда.

75 В смутку моїм простягни мені руку. Ви спалите тіло,

Й більше сюди із дому Аїда я вже не вернуся.

Сидячи одаль від друзів, не будемо більше з тобою

Радити раду живі. Мене-бо поглинула Кера

Згубна, яка від народження долею стала моєю.

80 Суджено все ж і тобі, на безсмертних подібний Ахілле,

Біля твердині багатих троян осягнути загибель.

Інше тобі я скажу і послухать прошу мого слова.

Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле.

Разом, як ми в вашім домі зростали, нехай спочивають.

85 З дня, коли хлопчиком батько Менойт мене із Опоента

В дім ваш привіз, — убивство вчинив-бо я там з безголов’я:

Сина Амфідаманта убив я тоді ненавмисно,

Через нерозум дитячий, в грі в кості із ним посварившись, —

Радо прийняв мене в дім свій Пелей, комонник славетний,

90 Виростив, ще й твоїм супутцем у битвах поставив.

Хай же і кості нам спільна обом золота двоєручна

Урна ховає, що мати шановна тобі дарувала».

Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:

«Нащо сюди, моя голово люба, до мене прийшов ти

95 Й так докладно говориш? Усе-бо тобі учиню я,

Як ти велиш, у всьому послухаю, що ти накажеш.

Ближче до мене підходь! Обнімім один одного міцно

Й хоч на хвилину болючим уп’ємося щирим риданням!»

Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки,

100 Та не обняв, — душа його зникла, як дим той, під землю

З шелестом тихим. Скочив на ноги Ахілл, здивувавшись,

Журно руками сплеснув і з жалем глибоким промовив:

«Леле! То навіть в оселі Аїдовій мають прожиток

Тінь людини й душа, хоч снаги в них нема життьової.

105 Цілу-бо ніч біля мене стояла в журбі і риданні

Тінь мого друга, Патрокла бездольного, дивно на нього

Виглядом схожа, й зі мною докладно отут розмовляла».

Мовив він так, і плакати всім розбудив він бажання.

Отже, умитих слізьми їх застала Еос розоперста

110 Круг бездиханного тіла. Володар мужів Агамемнон,

Мулів тим часом зібравши й людей із наметів, звелів їм

Дров привезти для багаття. Очолював їх благородний

Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея.

Рушили в ліс, дроворубні сокири у руки узявши

115 Й сплетені міцно вірьовки, а мули ішли перед ними.

Вгору й в яри, уздовж і впоперек довго ходили,

Поки дійшли до узгір’я багатоджерельної Іди.

Високоверхі дуби вони там гостролезою міддю

Стали завзято рубать, і з хряскотом дужим дерева

120 Падали долі. На дрова усе розколовши, ахеї

Мулів вантажили ними, й, копитами риючи землю,

Ті на рівнину крізь хащі ледь з вантажем продирались.

Та й дроворуби несли по колоді важкій, як звелів їм

Муж Меріон, товариш одважного Ідоменея.

125 На узбережжі вантаж поскладали, де пагорб могильний

Приготувати намислив Ахілл для Патрокла й для себе.

А як нарубаних дров доволі у стос наскладали,

Сіли трохи спочити. Тим часом Ахілл богосвітлий

Вже наказав війнолюбним своїм мірмідонянам мідне

130 Підперезати озброєння й до колісниць запрягати

Коней. Усі підхопилися, зброю свою надягнули,

Скочили спритно на повози — разом бійці і візничі.

Рушили спершу комонні, за ними пішли і піхоти

Тисячі. Тіло Патрокла несли посередині друзі.

135 Кучері кожен із себе зрізав, і ними все тіло

Вкрили йому. Підтримував журно Ахілл богосвітлий

Голову ззаду — в Аїд проводжав бездоганного друга.

А як до місця при морі дійшли, що Ахілл показав їм,

Тіло на землю спустили і дрова взялись укладати.

140 Інше замислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий.

Ставши оподаль багаття, він кучері зрізав русяві,

Змалку рощені для річкового бога Сперхея,

Глянув на хлань винно-темну і в прикрім засмученні мовив:

«Марно, Сперхею, мій батько Пелей тобі дав обіцянку,

145 В разі до рідної я повернуся своєї вітчизни,

Кучері зрізать мої й принести у святій гекатомбі,

В жертву овнів нехолощених аж п’ятдесят заколоти

Над джерелом, де дільниця твоя і вівтар запашистий.

Так обіцявся старий, але ти не здійснив заповіту.

150 Нині, коли я до рідної вже не вернуся вітчизни,

Кучері дам я Патроклу-героєві взяти з собою».

Мовив він так і поклав свої кучері любому в руки

Свому товаришу, й плакати всім розбудив він бажання.

Так би вони сумували й до заходу сонця ясного,

155 Та, підійшовши, тим часом Ахілл Агамемнону мовив:

«Сину Атреїв, слова твойого синове ахейські

Більше послухають, — встигнем плачем ще наситити серце.

Хай від багаття розходяться, краще звели їм вечерю

Приготувати. А ми, що найбільше сумуєм за вмерлим,

160 Зробимо все, що потрібно. Вожді хай лишаються з нами».

Щойно слова ці почувши, володар мужів Агамемнон

Людям звелів розходитись до кораблів рівнобоких.

Тільки лишилися ті, що ховали, й усі поскладали

Дрова у стос по сто ступнів завдовжки вони і завширшки,

165 Й в тузі сердечній на вогнище мертвого зверху поклали.

Жирних багато овець і повільних биків круторогих

Ріжучи біля вогню, вони білували. А, знявши

Жир з них, Патрокла Ахілл обіклав ним, душею могутній,

Від голови аж до п’ят, тут же кинув і туші обдерті.

170 Порозставляв він і дзбани з оливою й медом дворучні,

Їх прихиливши до мар. Крутошиїх аж четверо коней,

Тяжко зітхаючи, вправно поклав він в огонь пломенистий.

Дев’ять собак від столу Ахілла-вождя годувалось,

Двох з-поміж них забивши, також він на вогнище кинув;

175 Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,

Гострою міддю зарізав, лихе учиняючи діло.

Давши на них випасатися полум’я силі залізній,

Сам заридав і крізь сльози товариша любого кликав:

«Радуйся, друже Патрокле, і в темній оселі Аїда!

180 Все я для тебе роблю, що тобі обіцяв я раніше.

Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,

Разом з тобою вогонь пожере. Тільки сина Пріама —

Гектора — я у поживу оддам не вогню, а собакам».

Так він з погрозою мовив. Та пси не торкнулися тіла,

185 Бо ж відганяла тих псів Афродіта, Зевсова донька,

Вдень і вночі і нетлінним мастила трояндовим маслом

Гектора тіло, щоб, хоч і волочене, цілим лишилось.

Чорную хмару із неба над ним простелив у долину

Феб-Аполон і нею те місце покрив, де лежало

190 Вбитого тіло, щоб променів сонця палючого сила

Висушить жили й суглоби на нім не могла передчасно.

Не розгорівся, проте, вогонь над Патроклом померлим.

Інше намислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:

Осторонь ставши багаття, двом він вітрам помолився —

195 Разом з Бореєм Зефірові, жертв обіцяючи гарних.

Із золотого келиха творячи їм узливання,

Швидше благав прилетіти, щоб дрова палали палкіше

Й полум’я трупи мерщій охопило. Тим часом Іріда,

Вчувши благання його, до вітрів подалася із вістю.

200 Разом зібрались вони в буревійного домі Зефіра

Й учту справляли. Вбігши до них, зупинилась Іріда

На кам’яному порозі. Вісницю щойно уздрівши,

З місць повставали усі і запрошував кожен до себе.

Та ж відмовилась сісти й таке до них мовила слово:

205 «Часу не маю сидіти, — до течій спішу океанських,