Іліада

Вцілила в шию Ареєві ним і всю міць одібрала.

Впавши, він вкрив сім пелетрів, скупав у пилюці волосся,

Брязнула зброя на нім. Засміялась Паллада Афіна

І з похвальбою до нього промовила слово крилате:

410 «Дурню, то й досі не знав ти, наскільки міцніша твоєї

Сила моя, що зважився нині зі мною рівнятись!

Матері так ти своєї спокутуєш врешті прокльони, —

Лиха наслала вона тобі в гніві за те, що ахеїв

Кинув і став ти до помочі високодумним троянам».

415 Мовивши це, одвернула Афіна ясні свої очі.

В час той Арея, що тяжко стогнав, Афродіта за руку,

Зевсова донька, взяла, і з натугою він опритомнів.

Щойно це Гера-богиня побачила, білораменна,

Зразу ж вона до Афіни промовила слово крилате:

420 «Горе нам, Зевса-егідодержавця незборена доню!

Знову ця муха собача веде людовбивцю Арея

Крізь колотнечу жорстокого бою. Жени її далі!»

Мовила так, і побігла Афіна, радіючи серцем,

І, Афродіту догнавши, ударила в груди рукою

425 Дужою. В тої ж і любеє серце, й коліна зомліли.

Разом лежали обоє вони на землі многоплідній,

І з похвальбою Афіна промовила слово крилате:

«От якби й інші богове, що стали троянам на поміч,

Вийшовши разом на бій проти мідянозбройних ахеїв,

430 Стійкі й відважні так само були, як ота Афродіта,

Що проти сили моєї змагатись прийшла за Арея, —

То із цією війною давно б уже ми покінчили

І Іліон зруйнували б, прегарно збудоване місто!»

Так промовляючи, Гера всміхнулася білораменна.

435 До Аполлона звернувсь тоді дужий землі потрясатель:

«Фебе, чому це ми осторонь бою? Хіба це нам личить

В час, коли б’ються вже інші? Була б нам ганьба до Олімпу,

В Зевсову міднопорогу оселю без бою вернутись!

То починай же. Ти — віком молодший. Мені ж починати

440 Буде негарно — й родивсь я раніш, і досвідчений більше.

Блазню дурний ти із серцем безпам’ятним! Ти ж і забути

Встиг уже, скільки ми лиха зазнали навкруг Іліона,

Серед богів лиш одні ми, коли повелінням од Зевса

Лаомедонту зухвалому на рік служити взялися

445 За договірну платню, й він почав нам накази давати.

Я для троян тоді мур поставив навколо їх міста,

Дуже красивий, широкий, щоб місто було неприступне.

Ти ж, Аполлоне, узявся повільних биків круторогих

Пасти на зритих ярами узгір’ях лісистої Іди.

450 А як минув уже рік, і щедротні на радощі Ори

Виплати час принесли, платню силоміць нам затримав

Лаомедонт навісний і з погрозами нас одпровадив.

Руки і ноги над ними погрожував нам він зв’язати

Міцно й на острів далекий продати обох у неволю.

455 Мав він і вуха обом нам одрізати гострою міддю.

Так ми від нього з обуреним серцем назад подалися,

Гнівні за той заробіток, що він обіцяв та не дав нам.

Ти ж його людові ласку являєш свою і не хочеш

Нині подбать, щоб загинули високодумні трояни

460 Смертю лихою, а з ними їх діти й шановні дружини».

В відповідь мовив йому владар Аполлон дальносяжний:

«Мабуть, землі потрясателю, й сам ти мене б нерозумним

Визнав, якби я з тобою змагатись почав за нужденних

Смертних, що, мов зеленіюче листя, сьогодні безжурно

465 Повним буяють життям, годуючись ниви плодами,

Завтра ж марніють і гинуть. Отож припинімо негайно

Зваду між ними оцю, — хай люди самі повоюють».

Мовивши це, він назад повернувся. Було йому сором

З батьковим битися братом, піднявши на нього правицю.

470 Та його рідна сестра, Артеміда, володарка звірів,

З гнівом великим до нього промовила слово лайливе:

«Що, дальносяжче, тікаєш? Готовий лишити звитягу

Всю Посейдонові ти і віддать незаслужену славу!

Нащо, дурню, оцей тобі лук, непотрібний, як вітер?

475 Щоб я надалі не чула від тебе у батьківськім домі

Слів похвальби, як раніше траплялося в колі безсмертних,

Ніби спроможний ти справді в бою з Посейдоном змагатись».

Мовила так, але Аполлон не сказав їй нічого.

І поважна Зевса дружина, палаючи гнівом,

480 На стрілометну богиню напала із словом лайливим:

«Ах, безсоромна ж ти суко, то вже й проти мене посміла

Стати? Але тобі важко зі мною змагатися буде,

Хоч луконосна ти, й серед жінок тебе Зевс як левицю

Настановив і вбивати, яку б не схотіла, дозволив.

485 Краще по горах на звірів тобі лісових полювати,

Оленів диких стрілять, ніж із дужчим за тебе змагатись.

А як захочеш боротись, то знатимеш скоро, наскільки

Слабша од мене, щоб мірятись силами сміти зі мною».

Мовила так, і лівицею в неї обидві схопила

490 Руки при кистях, правицею ж, лук Артеміди зірвавши

З пліч її, била по вухах богиню зі сміхом глузливим.

Ця ухилялась всіляко. Та стріли розсипались бистрі.

Ледь із плачем утекла Артеміда, неначе голубка,

Що, від ненатлого яструба в нетрі скелясті умкнувши,

495 Скрилася там, де від нього загинути їй не судилось,

Так із плачем утекла й Артеміда, свій лук залишивши.

Світлий дозорець Гермес до Лето тоді слово промовив:

«В битву з тобою, Лето, я не буду вступать. Небезпечно

Бій починати з дружинами Зевса, що хмари збирає.

500 Отже, й ти між безсмертних богів похвалятися можеш,

Ніби могутньою силою вже і мене подолала».

Мовив він так. А гнутого лука і стріли, що з вихром

Порозсипалися в поросі всюди, Лето позбирала.

Все позбиравши, богиня за донькою вслід подалася.

505 Та ж до Олімпу пішла, в мідноковану Зевса оселю

Вся у сльозах, Артеміда на батьківські сіла коліна,

Й шати нетлінні на ній трепетали. Дочку свою любу

Зевс пригорнув і спитав, до неї всміхнувшись ласкаво:

«Хто з Уранідів даремно зневажив тебе, моя люба

510 Донечко, начебто явно ти лихо якесь учинила?»

В відповідь мовить вінками уквітчана діва мислива:

«Скривдила, батьку, дружина твоя мене білораменна

Гера, що всі через неї в безсмертних незгоди і звади».

Так між собою вони розмову провадили щиру.

515 Феб-Аполлон після того подався у Трою священну,

Він потерпав, щоб мурів міських, побудованих гарно,

Всупереч долі сьогодні ж таки не розбили данаї.

Решта богів вічносущих тоді на Олімп повернулись,

Сповнені гніву одні, а інші пишаючись вельми,

520 І посідали навкруг темнохмарного батька. Ахілл же

Воїв троянських і коней разив тоді однокопитих.

Так же, як густо клубами здіймається в небо широке

Дим од пожару у місті, що гнівні боги запалили,

Завдаючи всім труда і багато кому ще й печалі, —

525 Так і троянам Ахілл завдавав і труда, і печалі.

В час той старезний Пріам на башті стояв божественній.

Бачив Ахілла він велетня, як перед ним утікали

Гнані жахом трояни, — тож опору більше чинити

Вже не могли вони. З вежі зійшов він, ридаючи тяжко,

530 Й воротарям велеславним, під мурами скупченим, крикнув:

«Брами мерщій відчиняйте! Та навстіж тримайте їх, поки

Геть повтікають до міста трояни. Ахілл уже близько

Й гонить шалено їх. Видно, біди не минуть нам сьогодні.

А, як за муром укрившись, полегшено зможуть зітхнути,

535 Брами відразу замкніть на вправлені щільно запори:

Вельми боюсь я, щоб муж цей страхітний до міста не вдерся!»

Мовив він це, й одімкнули всі брами, й зняли всі запори, —

Світло відкрили вони втікачам. І вийшов назустріч

Феб-Аполлон, щоб страшну од троян одвернути загибель.

540 Ті ж до високого муру міського, пилюкою вкриті,

Сильною спрагою палені, всі стрімголов із рівнини

Мчали. Гнав списом Ахілл їх шалено, й невпинно кипіло

Люттю в нім серце могутнє, і прагнув він славу здобути.

Високобрамну взяли б тоді Трою синове ахейські,

545 Коб не сам Феб-Аполлон додав Агенорові духу —

Син богосвітлий то був Антенора, міцний, бездоганний, —

В серце снаги надихнув йому Феб, а сам біля нього

Став, прихилившись до дуба, густою окритий імлою,

Щоб одвернути од нього ненатлої смерті обійми.

550 Той же, лише-но Ахілла побачивши, городоборця,

Став у чеканні, і серце страшенно йому колотилось.

Мовив тоді він до себе, відважним обурений духом:

«Горе! Якщо утікать від Ахілла могутнього стану

Тим же шляхом я, яким усі інші біжать полохливо,

555 Швидко мене дожене він і карка зітне боягузу.

А коли їм я надам в сум’ятті утікати безладно

Перед Пелідом, а сам в інший бік побіжу від цих мурів

По іліонській рівнині, аж поки дістанусь до Іди

Та між ярами її в гущині лісовій заховаюсь...

560 А як уже звечоріє, у світлій скупаюся річці,

З тіла обмию весь піт і назад в Іліон повернуся.

Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?

Раптом помітить мене він, як з міста помчу по рівнині,

Кинеться наздоганяти, услід побіжить і настигне, —

565 Не пощастить тоді Кер мені й смерті уникнути злої.

Видимо, цей чоловік серед інших людей найсильніший.

А чи не вийти мені і з ним перед містом зустрітись?

Мабуть, і в нього тіло для гострої міді вразливе,

В ньому одна лиш душа, і люди його називають

570 Смертним, — але вшанував його славою Зевс громовладний».

Мовив і, зібраний весь, дожидав він Ахілла, й відважне

Серце його поривалося битись і збройно змагатись.

Наче пантера з гущавини лісу виходить сміливо

Мужеві взустріч мисливому, й серце її не жахнеться,

575 І не злякається, хоч би почувши і псів валування;

Хоч би й забігши вперед, — її влучить мисливий стрілою,

Навіть і пройнята списом, вона не втрачає відваги

В серці і рветься або подолать, або мертвою впасти, —

Так Антенора славетного син, Агенор богосвітлий

580 Не захотів утікать, не помірявши сили з Ахіллом.

Виставив перед собою він щит, на всі боки округлий,

Списа в Ахілла націлив і голосно крикнув до нього:

«Мабуть, велику надію ти мав, світлосяйний Ахілле,

Місто відважних троян сьогодні ж таки зруйнувати!

585 Дурню, багато нещасть вам випаде ще через Трою!

Знайдеться в нашому місті багато ще воїв могутніх,

Щоб, захищаючи любих батьків і дружин із дітками,

Наш Іліон боронить. Тут тебе твоя доля настигне,

Хоч войовник ти й завзятий, і навіть твій вигляд жахає!»

590 Мовив і гострого списа важенного кинув рукою, —

Втрапив, не схибивши, спис у голінку тому, під коліном,

Аж забряжчала жахливо нова наголінниця, кута

З олова, — ратище мідне пробити її не здолало

Й набік відскочило: божий дарунок став на заваді.

595 Зразу ж тоді богорівного вдарив Пелід Агенора

Списом, та славою вкритись йому Аполлон не дозволив,

Вихопив з бою, густим Агенора укривши туманом,

І неушкодженим дав йому з битви жорстокої вийти.

Сам же Пеліда лукавством одвів од троян дальносяжець,

600 На Агенора із вигляду ставши у всьому подібним,

Кинувсь тікать од Ахілла, а той став його доганяти.

Довго він гнався за ним по широкому полю пшеничнім,

Тиснучи в бік, де глибокохвилий Скамандр протікає.

Трохи попереду біг Аполлон, все заманював ближче,

605 І наздогнати його щохвилини Ахілл сподівався.

Інші ж трояни тим часом жаданого міста добігли

Натовпом цілим, і втеклими зразу наповнився город.

З них вже ніхто не насмілювавсь більш поза мурами міста

Інших чекать, щоб дізнатися, хто від біди врятувався,