Іліада

Риби й в’юнисті угри навколо в воді метушились,

Тлустощі жирні із нирок його обгризаючи смачно.

205 Сам же Ахілл до пеонів вирушив збройнокомонних,

Що полохливо уздовж вирової ріки утікали,

Щойно побачивши, як з них найкращий у січі жорстокій

Впав від руки і меча безпощадного сина Пелея.

Далі він ще Терсілоха й Мідона убив, Астіпіла,

210 Мнеса і Трасія, з ними ж і Енія та Офелеста.

Ще багатьох повбивав би пеонів Ахілл прудконогий,

Та розгнівавсь на нього Потік тоді глибокохвилий,

Постать прибравши людську, і гукнув із глибин буйнохвилих:

«Гей, ти, Ахілле, від інших сильніший, в зухвальстві жахливий

215 Більше за всіх! Тобі завжди богове сприяють безсмертні!

А як Кроніон троян тобі видав тепер на поталу,

В поле жени їх од мене і справу чини там жахливу.

Повні-бо трупів мої привабливо лагідні води,

Й течій своїх я не можу пробить до священного моря,

220 Трупами стиснутий в гирлі, а ти все зухвало вбиваєш!

Годі уже, перестань! Мене жах обіймає, владарю!»

Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:

«Хай буде так, як сказав ти, паростку Зевсів, Скамандре!

Знищення ж високодумних троян не раніш припиню я,

225 Ніж зажену в Іліон їх і в битві поміряю сили

З Гектором — він подолає мене, чи його я здолаю».

Мовив це й знов за троян він узявся, на бога подібний.

До Аполлона звернувся Потік тоді глибокохвилий:

«О срібнолукий, дитино Кронідова, що ж ти наказу

230 Зевса не слухаєш? Він же тобі заповідував пильно,

Ставши при війську троян, боронити їх, поки не зійде

Сутінь вечірня і пітьмою ниви родючі не вкриє».

Так він сказав. Ахілл тоді, списом славетний, зіскочив

З кручі в середину хвиль, і знялись вировим вони валом,

235 Ринув потік течією бурхливою й без ліку мертвих

Воїв поніс, що лежали їх купи, Ахіллом убитих.

Трупи на сушу потік викидав, ревучи, наче бик той

Оскаженілий. Живих же, рятуючи з течій струмистих,

У вировій глибочіні укрив, у безодні прозорій.

240 Хвиля страшна круг Ахілла з бурхливим напором знялася

Й тяжко ударила в щит його. Він на ногах своїх дужих

Встоять не міг, і, за в’яз пишнолистий, великий вхопившись

Міцно руками своїми, він дерево вирвав з корінням.

Раптом звалилася круча, і хвилю покрило струмисту

245 Віття густе, бо в’яз загатив усю річку собою,

В воду звалившись. Ахілл з глибочіні підвівсь вирової,

Страхом охоплений, скочив на ноги швидкі й по рівнині

Бистро помчав. Але бог потоку великий од нього

Не відставав; весь, стемнівши, підвівсь бойовий він спинити

250 Запал ясному Ахіллові й згубу троян одвернути.

Зразу ж одскочив Пелід на відстань списового лету,

Швидкістю схожий своєю із ловчим орлом чорнокрилим,

Що між летючих птахів наймогутніший і найбистріший.

Схожий з орлом, він умкнув, лиш озброєння мідне на грудях

255 Страшно бряжчало. Від течій Скамандру тікаючи, швидко

Біг він, та вслід йому мчав і потік із оглушливим ревом.

Як садівник, що з криниць темноводних спрямовує струмінь

В сад плодоносний, щоб кожну зросити у ньому рослину,

Заступа взявши, між грядок рівчак од сміття очищає,

260 І набігає вода, і дрібні камінці за собою,

Шумно дзюркочучи, котить по схилові плідного саду,

І обганяє того, хто течію чисту проводив, —

Так і Ахілла тепер, хоч який він швидкий та проворний,

Бурний потік настигав — боги набагато сильніші.

265 Скільки разів намагавсь прудконогий Ахілл богосвітлий

Встояти проти води, щоб узнать, чи не всі вже погнались

Вічні богове за ним, що в широкому небі домують, —

Стільки ж і Зевсом напоєних хвиль вирового потоку

Вал величезний на плечі Ахіллові падав. З одчаю

270 Вище підскакував він, та, бурхливо розлившись навколо,

З ніг його вал той збивав і пісок виривав під ногами.

Й став тут благати Ахілл, на широке поглянувши небо:

«Зевсе, наш батьку! Невже-бо не зглянеться хто із безсмертних

І не врятує мене від потоку? Все потім я стерплю.

275 Із небожителів передо мною ніхто так не винен,

Як моя матінка люба, що лжею мене ошукала.

Тож говорила вона, що під муром троян міднобронних

Від бистролетних лише Аполлонових стріл я загину.

Чом не убив мене Гектор, із воїв тутешніх найкращий?

280 Доблесний муж подолав би, і доблесний гідно поліг би.

Нині ж безславною смертю доводиться тут загибати,

Як свинопас молодий у буянні осінньому річки,

Що понесла його, тільки-но став її вбрід переходить».

Так говорив він, і враз підійшли Посейдон і Афіна

285 Та біля нього спинилися, людську прибравши подобу,

Рук доторкнулись руками й словами його утішали.

Став тоді так Посейдон говорити, землі потрясатель:

«Сину Пелеїв, не дуже лякайся й не бійся нічого!

Є неабиякі в тебе, за згодою Зевса самого,

290 З-поміж богів оборонці — я сам і Паллада Афіна.

Доля тобі не судила загинуть у хвилях потоку,

Він незабаром одступить од тебе, побачиш це й сам ти.

Слушну пораду тобі ми дамо, якщо хочеш послухать:

Рук не складай у бою, обопільно однаково грізнім,

295 Поки за мур Іліона славетний троян позагониш,

Що утікають зі страхом. А, в Гектора подих однявши,

До кораблів повертайся. Дамо тобі славу здобути!»

З цими словами обоє вони до безсмертних вернулись.

Він же, бадьорості з мови тієї набувши, подався

300 Вмить на рівнину. Усю її геть заливало водою,

Плавало в хвилях багато озброєння гарного й мертвих

Тіл юнаків. Ахілл же, підносячи високо ноги,

Прямо ішов проти нурту, й не міг його стримать широкий

Плин течії, — міць у нього велику вдихнула Афіна.

305 Але не зменшив напору й Скамандр, і проти Пеліда

Гнівом ще більшим скипів, і, хвилю ще вищу на нього

Знявши, словами такими ріку Самоента покликав:

«Брате мій любий! Удвох подолать цього мужа могутність

Конче нам треба, бо скоро Пріамове місто велике

310 Він поруйнує, — в бою проти нього не встоять трояни!

Допоможи ж мені швидше й з підгірних джерел і поточин

Ложе глибоке наповни, бурхливу здіймаючи хвилю,

Хай невгамовною повінню рине й несе деревини,

З гуркотом котить каміння, й здолаємо дикого мужа,

315 Що пересилює всіх і з безсмертними хоче рівнятись.

Не допоможе, гадаю, ні врода йому, ані сила,

Ані озброєння гарне: усе-бо в глибокій безодні

Тванню засмоктане вгрузне. Його ж я самого прикрию

Ринню морською, а зверху піску ще велику насиплю

320 Купу, щоб навіть костей Ахіллових люди ахейські

Не позбирали, — під тванню такою його я сховаю.

Це ж йому буде й могила, й не треба вже буде ахеям

Пагорб над ним насипать і землі віддавати останки».

Мовивши це, на Ахілла метнувсь він, здіймаючи хвилю,

325 З ревом, шумуючи піною, й кров’ю, і трупами мертвих.

Високо вгору знялася напоєна Зевсом багряна

Хвиля, готова поглинути славного сина Пелея.

Злякано скрикнула Гера тоді, боячись за Ахілла,

Щоб не втягнув у свій вир потік його глибокохвилий,

330 І до Гефеста вона, свого любого сина, звернулась:

«Встань, кривоногий, дитя моє! Силами в битві з тобою

Гідним помірятись ми вирового вважаємо Ксанта.

Вийди на поміч мерщій, розпали своє полум’я буйне.

З заходу кликнуть Зефіра і з півдня бурхливого Нота

335 Йду я, щоб грізною бурею з моря вони налетіли

І, неугасний роздмухавши пломінь, і голови, й зброю

Геть спопелили троянам. А сам ти над берегом Ксанту

Винищ дерева і кинься на води з вогнем, не піддайся

Ані солодким потока словам, ні суворим погрозам.

340 І не спиняй свого шалу, аж поки сама тебе лунко

Я не покличу, — тоді лиш погасиш вогонь безустанний».

Так говорила, й Гефест роздмухав палаючий пломінь.

Спершу вогонь запалав на рівнині і без ліку мертвих

Воїв спалив, що лежали їх купи, Ахіллом убитих.

345 Висохла всюди рівнина, і знітились води прозорі.

Мовби осінній Борей, що дощами зволожену ниву

Сушить раптово на радість тому, хто її обробляє, —

Висохла так навколо рівнина, і воїнів мертвих

Трупи згоріли. На річку він полум’я кинув яскраве.

350 І зайнялися вогнем тамариски, і в’язи, і верби,

Взявся і лотос вогнем, і рясні очерети, й латаття, —

Все, що густо круг течій струмистих ріки проростало.

Риби й в’юни, знемагаючи, ці — в вировій глибочіні,

Ті — в течії струменистій — туди і сюди метушились,

355 Подихом биті палким велемудрого бога Гефеста.

Взявся вогнем весь Потік і, озвавшись до нього, промовив:

«Ні, Гефесте, ніхто із богів проти тебе не встоїть, —

Годі й мені у бою з вогнедишним тобою змагатись!

Киньмо борню, — хай троян хоч і зараз Ахілл богосвітлий

360 Вижене з міста! Навіщо б я їх боронив та змагався!»

Так говорив він, весь в полум’ї, й світлі кипіли вже хвилі.

Як над великим вогнем розігрітий котел закипає

З салом розтопленим вепра, якого як слід годували,

Дрова палають сухі, і сало в котлі аж клекоче, —

365 Так же і хвилі Потоку палали й вода клекотіла.

Став він і плинути далі не міг, знеможений жаром,

Що велемудрий ним дихав Гефест. Із благанням до Гери

Врешті звернувся Потік і слово їй мовив крилате:

«Геро, чому серед інших богів лиш на мене одного

370 Син твій розгнівався? Перед тобою не стільки я винен,

Скільки інші богове, що стали троянам на поміч.

Можу-бо я, якщо так ти накажеш, її припинити, —

Хай же припинить і він. Крім того, тобі я клянуся

Згубної днини од війська троянського не одвертати,

375 Навіть коли б ненаситним охоплена полум’ям Троя

Вся запалала в огні, що його запалили ахеї!»

Тільки-но Гера-богиня почула це білораменна,

Мовила так до Гефеста вона, свого любого сина:

«Годі, Гефесте, дитя моє славне! Адже не годиться

380 Бога безсмертного кривдити нам задля смертного люду!»

Так говорила, й Гефест вогонь погасив божественний.

Хвилі назад повернулись до течій своїх струменистих.

Як вгамувалася Ксантова сила, обидва негайно

Бій припинили. Хоч сердилась Гера, а стримала зваду.

385 Та серед інших богів учинилася раптом страшенна

Звада, — серця з їх грудей поривались у сторони різні.

З шумом великим зіткнулись вони, аж земля застогнала

Й небо велике вгорі загриміло. З висот олімпійських

Зевс їх почув, і радістю серце у нього заграло

390 В грудях, коли він побачив, як битись богове зійшлися.

Довго вони не вагалися. От розпочав тоді битву

Щитопробивний Арей, із мідяним ратищем перший

Кинувся він на Афіну і слово їй мовив лайливе:

«Знову ти, мухо собача, на зваду богів підбиваєш,

395 Горда й зухвала, куди завела тебе високодумність?

Не пам’ятаєш хіба, як сина Тідея підбила

Ранить мене, а сама спрямувала свій спис проти мене

Й перед очима усіх пройняла мені тіло прегарне.

Нині ж за вчинене зло сподіваюсь тобі відомстити».

400 Мовлячи так, по страшній, отороченій пишно егіді,

Що не проб’є її й Зевсова блискавка, тяжко ударив, —

В неї Арей закривавлений списом ударив великим.

Трохи назад одступивши, камінь схопила Афіна

Чорний, великий, пощерблений, — за давнини його в поле

405 Ціла громада людей прикотила межу позначати.