Іліада

Всім наказав би негайно воям ахейським у поле

Вийти й натщесерце битись, а потім, із заходом сонця,

Щедру подати вечерю, коли за ганьбу помстимося.

Та раніше до любого горла мені не полізуть

210 Страви й напої ніякі — товариша ж нашого вбито!

Гострою міддю порубаний, він ногами до входу

Серед намету мого розпростертий лежить, а навколо

Товариші його плачуть. Не учта на думці у мене,

А лиш убивство, кров та ворога стогін смертельний!»

215 Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

«Сину Пелеїв Ахілле, найкращий із воїв ахейських!

Ти й сміливіший за мене, і в битві орудуєш краще

Списом своїм. Але я перевищу тебе набагато

Розумом: я-бо й раніш народивсь, і досвідчений більше.

220 Май же терпіння у серці і слів моїх слухай уважно.

Швидко у січі кривавій ситіють утомою люди,

Що, як стеблини, їх мідні серпи пожинають по ниві.

Жниво ж убогим стає, коли шальки ваги нахиляє

Зевс, що воєн людських неминучі вирішує судьби.

225 Отже, не шлунками мертвих оплакувать треба ахеїв,

Надто-бо часто один за одним погибають щоденно

Вої, хто ж і коли б тоді міг од печалі спочити?

Тих, що в бою полягли, на похорон треба віддати,

Твердість зберігши в душі, поплакавши день над померлим.

230 Іншим же, що по жорстокій війні у живих залишились,

Треба про їжу й пиття пам’ятати, щоб, сили набравшись,

Битися ми з ворогами невтомно могли й безустанно,

Міддю міцною озброєні. Хай же ніхто не бариться

В нашому війську надалі й наказів нових не чекає.

235 Зле-бо з наказом новим тому буде, хто все ж залишиться

Біля аргейських човнів. Мерщій же шикуймося в лави

Й на конеборних троян обрушимо зброю Арея!»

Мовивши так, він двох Несторідів узяв із собою,

І Фелеїда Мегета, й Тоанта, і ще Меріона,

240 І Лікомеда, сина Креонта, ще й Меланіппа

І до намету пішов Агамемнона, сина Атрея.

Слово наказів його переходило тут же у діло.

Сім принесли із намету триногів обіцяних, потім

Двадцять сяйних казанів, узяли до них коней дванадцять.

245 Сім привели ще жінок, обізнаних добре в чудових

Виробах, восьма ж по них Брісеїда була яснолиця.

Спереду йшов Одіссей, що десять відважив талантів

Золота, інші дарунки несли юні вої ахейські.

Все це на площі вони поскладали. Тоді Агамемнон

250 Встав. Тим часом Талтібій, голосом схожий на бога,

З вепром в руках зупинивсь перед славним керманичем люду.

Син же Атреїв, рукою свій витягши ніж, що звичайно

Біля великих меча свого піхов мав завжди з собою,

З вепра щетини спочатку відрізав і, руки здійнявши,

255 Ревно до Зевса молився. І мовчки сиділи аргеї

Всі по місцях своїх, слів дослухаючи пильно вождевих.

Очі піднісши до неба широкого, так він молився:

«Будьте за свідків, о Зевсе, найвищий з богів, найсильніший,

Земле, і Сонце, й Ерінії, що в глибині під землею

260 Тяжко караєте люд за ложно промовлені клятви!

Не доторкався й рукою до дівчини я Брісеїди,

Не вимагав ані ложа, ані чогось іншого в неї.

Досі в наметі моїм залишалась незаймана діва.

А як брехливо клянусь, хай пошлють мені вічні богове

265 Лиха багато, як тим посилають, хто клятву порушив».

Мовив це й вепрові горло розсік він безжальною міддю

І, розмахнувшись, у глиб його сивого моря закинув,

Рибі в поживу. Ахілл же, із місця свойого підвівшись,

До війнолюблих аргеїв з такими звернувся словами:

270 «Зевсе, наш батьку, великі ти людям напасті готуєш!

Не схвилював би ніколи так серця мойого у грудях

Син Атреїв, не міг би він силою дівчини тої

Взяти усупереч волі моїй. То, мабуть, могутній

Зевс побажав, щоб смертю загинуло стільки ахеїв.

275 Сядьмо ж обідати й будьмо готові до справи Арея!»

Мовивши так, розпустив він збори мужів скороспішні.

До кораблів своїх швидко усі порозходились вої,

А мірмідоняни, духом відважні, забрали дарунки

Й на корабель однесли до Ахілла, подібного богу.

280 Все поскладали в наметах і поряд жінок посадили,

Коней же славні візничі усіх в табуни відігнали.

А Брісеїда прекрасна, немов золота Афродіта,

Тіло Патрокла побачивши, гострою міддю пробите,

З тужним риданням припала до нього й руками терзала

285 Груди, і ніжну шию собі, і вродливе обличчя,

І промовляла крізь сльози жона, до богині подібна:

«Любий Патрокле, нещасній мені із усіх наймиліший!

Йшовши із цього намету, живим я тебе залишила,

Нині ж, назад повернувшись, я мертвим тебе зустрічаю,

290 Владаря люду. Біда за бідою мене настигає.

Мужа, якого дали мені батько й шанована мати,

Я біля міста побачила, вбитого гострою міддю,

Трьох ще уздріла братів, що моя породила їх мати,

Серцю любих, і їх настигла загибелі днина.

295 Ти ж тамував мені сльози, коли Ахілл прудконогий

Вбив мого мужа і славне Мінета божистого місто

Геть зруйнував. Обіцяв ти мені, що за шлюбну дружину

Візьме мене сам божистий Ахілл і, відвізши до Фтії

На кораблях, нам справить весілля в краю мірмідонян.

300 Тим-то над мертвим тобою, мій голубе, й плачу я гірко».

Так промовляла крізь сльози, й жінки усі плакали з нею, —

Чи над Патроклом, чи більше над власною кожна бідою.

А круг Ахілла зібралась тим часом старшина ахейська,

Просячи їжі спожить. Він же, тяжко зітхнувши, одмовивсь:

305 «Прошу, якщо ви готові послухать мене, мої друзі,

Не закликайте, проте, щоб я вдовольняв своє серце

Стравами й різним питвом — велике-бо горе у мене:

Ждатиму я й перетерплю до самого заходу сонця».

Мовивши так, усіх владарів одпустив він од себе.

310 Двоє ж Атрідів лишилося, ще й Одіссей богосвітлий,

Ідоменей, і Нестор, та Фенікс, їздець посивілий, —

Щиро втішали в скорботі його. Але був він невтішний

Серцем, аж поки не кинувся в пащу кривавого бою.

Дні спогадавши минулі, він тяжко зітхнув і промовив:

315 «Ще так недавно ти сам, нещасливий і любий мій друже,

Жваво і спритно обіди смачні у цім ставив наметі

Передо мною, тоді як усі поспішали ахеї

Йти на комонних троян з многослізним поривом Арея.

Нині лежиш ти порубаний, серце ж моє вже не хоче

320 Ані пиття, ні наїдків торкнутись, хоч їх тут багато,

Прагне тебе лиш. Горя сильнішого я не відчув би,

Навіть про смерть навісну мого рідного батька почувши,

Що десь у Фтії далекій рясними слізьми умліває

Через розлуку із сином, який серед люду чужого

325 Задля Єлени мерзенної б’ється з троянами збройно,

Чи через смерть мого любого сина, що виріс у Скірі,

Богоподібного Неоптолема, якщо він живий ще.

Досі у грудях мій дух всечасна живила надія,

Що біля Трої один я загину, далеко від долів

330 Аргоса, кіньми багатого, ти ж до Фтії вернешся

На кораблях чорнобоких, я сподівавсь, та із Скіра

Сина мого привезеш і все йому дома покажеш, —

Високоверхий наш дім, і челядь, і майна численні.

Сам же мій батько Пелей чи, може, й умер, я гадаю,

335 Чи ледь живий, тягарем злої старості зігнутий, в смутку

Дні свої лиш переводить, весь час дожидаючи тільки

Звістку сумну про смерть свого любого сина почути».

Так говорив він крізь сльози, й старійшини тяжко зітхали,

Кожен з них згадував те, що вдома вони залишили.

340 Бачачи сльози їх журні, зглянувся з неба Кроніон,

І, до Афіни звернувшись, він слово промовив крилате:

«Доню моя, невже ти зреклась цього славного мужа?

Чи твого серця Ахілл анітрохи уже не турбує?

Он, подивись, він сидить між своїх кораблів круторогих,

345 Любого друга оплакує. Товариші його інші

Сіли обідати, він лиш один не торкається їжі.

Йди ж бо до нього й, солодкої вливши амброзії в груди,

Дай ще й нектару йому, щоб голод його не розслабив».

Так він Афіні сказав, що й сама того дуже бажала.

350 Наче той сокіл з небес, легкокрилий, швидкий, дзвінколунний,

Кинулась в простір ефірний вона. А тим часом ахеї

Зброю уже готували для бою. Солодкої в груди

Вливши Ахіллу амброзії, ще додала і нектару

Трохи вона, щоб голод у нього колін не розслабив.

355 Потім вернулась сама до всевладного батька в незрушний

Дім його. Кинулись від кораблів своїх бистрих ахеї.

Мов незліченні сніжини холодні з верховин од Зевса

Сиплються, гнані диханням ефірноясного Борея, —

Без ліку так од човнів бистрохідних сипнули шоломи

360 Ясноблискучі, горбаті щити, міцнобронно опуклі

Панцири й мідяногострі довжезні списи ясенові.

Блиск їх аж неба сягав, і земля сміялась навколо

В сяєві міді ясної і грізно гула під ногами

Воїв. Озброївсь також серед них і Ахілл богосвітлий.

365 Заскреготав він зубами, і очі його запалали

Сяйвом огню пломенистим, а серце проймалося в грудях

Болем нестерпним. Страшним на троян опанований гнівом,

Божі надів він дари, над якими Гефест потрудився.

Спершу собі на гомілки наклав наголінники мідні,

370 Дуже красиві, срібними пряжками їх застебнувши.

Потім і панцир на груди свої надягнув міцно кутий,

Через плече перевісив він срібноцвяхований, мідний

Меч свій, і щит — міцний і великий — також із собою

Взяв, — од нього навкруг, як од місяця, сяяло світло.

375 Так же, як перед плавцями у морі десь блисне раптово

Ватра ясна, що самотньо горить на стоянці пастушій

Високо в горах, а тих проти волі далеко від друзів

Бурі заносять по хвилях багатого рибою моря, —

Так щит Ахілла чудовий, оздоблений гарно, світився

380 Й сяйвом аж неба сягав. Важкого шолома піднявши,

Він на чоло надягнув. І сяяв шолом конегривий,

Мов промениста зоря; золоте розвівалось волосся

Пишне, Гефестом майстерно вправлене в гребінь шолома.

Зброю надівши, схотів дослідити Ахілл богосвітлий,

385 Чи прилягає як слід вона всюди, чи тілу в ній вільно.

Наче на крилах здіймався у ній поводатар народу!

Потім із схову міцне він ратище батьківське вийняв

Довге й важке, — ніхто-бо інший не міг із ахеїв

Ним потрясати, один лиш Ахілл потрясав пеліонським

390 Ясеном тим, що батьку його із вершин Пеліону

Дав у дарунок Хірон на смертну загибель героям.

Автомедонт же з Алкімом позапрягали тим часом

Коней — красиві наділи на них хомути, і вудила

Їм до ротів загнуздали, й назад до сидінь натягнули

395 Віжки міцні. У руки схопивши батіг свій блискучий,

Сплетений міцно, скочив на кінну свою колісницю

Автомедонт. Поряд з ним став Ахілл ув озброєнні повнім,

Сяючи весь обладунком, немов осяйний Гіперіон,

І заволав тоді голосом грізним до батьківських коней:

400 «Балію й Ксанте, Подарги далекославнії діти!

Краще ніж будь-коли нині старайтесь візничого з бою

Винести в лави данаїв, як будемо ситі війною,

Лиш не покиньте мене, як Патрокла, убитим лежати!»

В відповідь мовив тоді з-під ярма йому кінь бистроногий,

405 Ксант, понуривши голову, так що густа його грива,

Впавши з ошийника, аж до землі під ярмом досягала.

Голос людський йому Гера дала тоді білораменна:

«Нині врятуємо ще ми тебе, о могутній Ахілле,

День же твоєї загибелі близько уже. Та не ми в цім

410 Винні, а бог лиш над нами великий і доля всесильна.

Не через нашу повільність і не через лінощі наші