Іліада

Глянув спідлоба і так Діомед на те мовив могутній:

«Дядечку, краще помовч і мови моєї послухай.

Не докорю Агамемнону я, людей вожаєві,

Що закликає у бій в наголінниках мідних ахеїв.

415 Вкриється славою він, якщо переможуть ахеї

Трої синів, і впадуть Іліона священного мури;

Вкриється смутком, якщо переможені будуть ахеї.

Краще згадаймо з тобою ми шал бойового завзяття!»

Так він сказав і з повоза збройний зіскочив на землю.

420 Грізно від того на грудях вождя, що кинувся в битву,

Мідь забряжчала, аж острах і мужнього серцем обняв би.

Так наче хвилі морські, охмареним гнані Зефіром,

Грімко об берег столунний б’ючись, раз у раз набігають, —

Спершу зростають у морі вони, а потім на берег

425 З гуркотом ринуть страшенним, і аж понад скелі стрімчасті

Хвилі сягають горбаті і шумом солоним плюються, —

Так раз у раз і данаїв фаланги одна за одною

Йшли безустанно у бій, і кожній давали накази

Воєначальники, й мовчки ішли всі, й ніхто б не подумав,

430 Що тут є стільки народу, і в кожного голос є в грудях.

Йшли у мовчанні, покірні вождям, і лиш блискала ясно

Зброя в оздобах рясних, що в ній у похід вирушали.

Військо ж троянське, як вівці в кошарі заможного мужа,

Сотнями збившись, стоять, коли молоко у них доять,

435 І безустанно бекають, чуючи голос ягняток, —

Гамір такий у троянців лунав по їх цілому війську.

Та не у всіх був однаковий крик, не однакова мова,

Різноманітні змішались тут різних народів говірки.

Цих підбиває Арей, а тих — ясноока Афіна,

440 Жах, і Острах, і Звада, в жадобі своїй ненаситна,

Мужоубивці Арея сестра і товаришка вірна.

Спершу маленька на зріст, виростаючи, згодом сягає

Неба вона головою, сама ж по землі йде ногами.

От вона й тут, між ворожі проходячи юрми, однаку

445 Сіяла в них ворожнечу і множила стогони людські.

Щойно на місці однім наступаючі раті зійшлися,

Разом зіткнулися шкіра щитів, і списи, і зусилля

Мідянозбройних мужів. Одні об одні ударялись

Круглоопуклі щити, аж луною навкруг гуркотіло.

450 Все тут змішалось — і крики звитяжні, і стогони людські

Тих, що губили і гинули, й кров’ю земля підпливала.

Так, як у повінь потоки, із пагір спадаючи буйно,

Котять ярами із сніжних джерел свої води бурхливі

І у долині просторій їх шумно зливають докупи,

455 А з-над бескету пастух іздалеку гомін той чує, —

Так і од військ протиборних — і брязкіт, і крики лунали.

Перший поверг Антілох Ехепола, Талісія парость,

Славного воїна з-поміж передніх загонів троянських.

В гребінь шолома гривастого перший його він ударив,

460 В лоб йому списа всадив, і глибоко в кість увігналось

Мідяне вістря, і тьма Ехеполові очі укрила.

Наче та вежа, упав він на землю в цій битві жорстокій.

Впалого тіло за ноги вхопив володар Елефенор,

Син Халкодонта, начальник абантів, душею великих,

465 І поволік з бойовища, жадаючи швидше із нього

Лати здійнять. Та не довго тривало його намагання.

Вгледів душею великий Агенор, як труп волочив він,

В ребра, що випадком той оголив під щитом, нахилившись,

Списом сягнув міднокутим і руху все тіло позбавив.

470 Щойно той випустив дух свій, як січа страшенна зчинилась

Поміж троян і ахеїв. Вовками один на одного

Кидались дико вони, й розпанахував воїна воїн.

Син Теламона Еант убив Сімоесія, парость

Антеміона квітучу; в долину з батьками своїми

475 З Іди зійшовши колись, щоб отари провідать овечі,

На берегах Сімоентових мати його породила,

Тим-то й назвали його Сімоесієм. Але віддячить

За піклування батькам своїм любим не встиг він: коротким

Вік його став перед списом великого духом Еанта.

480 Першим він вийшов вперед, і спис йому в груди улучив,

В правий сосок; і, пройнявши плече йому, вийшло іззаду

Мідяне вістря, й на землю упав він у порох, неначе

Той осокір, що на луках в розлогій долині зростає,

Рівний, стрункий, лиш вершина гіллям увінчана пишно.

485 Та блискучим сокири залізом зітнув його тесля,

Щоб на обіддя колісне для доброго воза погнути,

Й от він нерушно на березі річки лежить і всихає.

Так Антемід Сімоесій лежав, богорідним Еантом

Зброї позбавлений. З натовпу раптом, націлившись гострим

490 Списом, ударив його син Пріама, Антіф зброєсяйний,

Та промахнувсь, — Одіссея хороброму другові Левку

Втрапив у пах, коли той іще трупа волік з бойовища.

Випав із рук його мертвий, і сам він поліг біля нього.

Гнівом спахнув Одіссей, товариша вбитим уздрівши,

495 Виступив з лав наперед, блискотливою міддю окутий,

Біля полеглого став і, навкруг озирнувшися, раптом

Списа блискучого кинув, і от відступили трояни

Перед навальністю мужа. Та й кинутий спис був не марно:

В Демокоонта поцілив, нешлюбного сина Пріама, —

500 Той з Абідоса прибув, де коней тримав прудконогих.

Списом ударив його Одіссей, за товариша гнівний,

Прямо у скроню, і вийшло крізь голову з другого боку

Мідяне вістря, і тьма Пріамідові очі укрила.

Важко зваливсь він на землю, аж зброя на нім забряжчала.

505 І відступили передні ряди і осяйливий Гектор.

З криком великим аргеї, полеглих тіла відволікши,

Рушили всі уперед. Це вгледів з твердині Пергаму

Й гнівом скипів Аполлон та гучно троян підбадьорив:

«Сміло вперед, конеборні трояни! Звитяги аргеям

510 Не уступайте, — не з каменю шкіра у них, не з заліза,

Їй не затримати мідь, що ударом тіла розсікає!

Тут не воює й Ахілл, пишнокосої парость Фетіди:

Гнів свій, для серця болючий, плекає він перед човнами».

Грізний їм бог так гукав із твердині; а Зевсова донька,

515 Трітогенея славетна, снаги додавала агеям,

В натовпі ходячи скрізь, де бачила духом ослаблих.

Амарінкіда Діора тим часом приборкала доля —

В праву гомілку при кісточці саме поранений був він

Каменем гострим: фракійський проводар у нього улучив,

520 Пейрой, син дужий Імбраса, із города Ени прибулий.

І сухожилля порвав йому камінь безстидний обидва,

Й кість розтрощив, і Діор похитнувся, і навзнак звалився

В порох, до друзів обидві свої простягаючи руки

Й дух випускаючи. Раптом підбіг той, що цілив у нього,

525 Пейрой, і списа ввігнав йому близько від пупа, й на землю

Випали нутрощі всі, і тьма йому очі окрила.

Кинувсь Тоант етолієць, ледь Пейрой схиливсь, і ударив

В груди його над соском і списа встромив у легені.

Ближче Тоант підбігає і, вирвавши списа важкого

530 В нього з грудей, свій гострий вихоплює меч і, ввігнавши

Прямо в живіт, відбирає фракійцеві подих останній.

А обладунку не зняв: обступили убитого друзі,

З чубом на тім’ї фракійці, списи наставляючи довгі,

Й хоч був величний Тоант, і могутній, і мужністю славний,

535 Геть відігнали його, й відступив він, жахаючись серцем.

Так і лежали один біля одного в поросі поряд

Двоє вождів — фракійців і мідянозбройних епеїв.

А навкруги — з обох станів — багато загинуло й інших.

Битву цю гудити муж не наважився б навіть сторонній,

540 Хоч і без жодної шкоди, не ранений гострою міддю,

Вештався б він серед бою, й водила б Паллада Афіна,

Взявши за руку його, і від стріл і списів боронила.

В день той загинула сила-силенна троян і ахеїв,

В порох упавши чолом і один біля одного лігши.