Іліада

Тож залишив я їх дома і пішки до Трої подався,

205 Склавши на лук всю надію, та мало мені допоміг він.

Я натягав його вже проти двох полководців найкращих —

Сина Тідея і сина Атрея, — обох я поцілив

Влучно, і кров їх пролив, та лиш більше їх тим розлютив я.

Доля лиха надала із кілка мені лука тугого

210 Знять того дня, як повів до любого я Іліона

Військо троян, щоб подать богосвітлому Гектору поміч.

Як повернуся додому й на власні я очі побачу

Землю вітчизни, й дружину, і рідну оселю високу, —

Хай мені голову геть відрубає приблуда чужинний,

215 Як не спалю у палаючім полум’ї я цього лука,

Вщент поламавши, — нікчемний, як вітер, був з нього супутник».

В відповідь зразу ж Еней, троян ватажок, тоді мовив:

«Не говори так. Не буде й надалі інакше, аж поки

На колісницях із кіньми удвох ми не вийдемо проти

220 Мужа того і не спробуєм нашої зброї на ньому.

Стань же мерщій в колісницю до мене й побачиш, які то

Тросові коні, як швидко уміють вони по рівнині

Мчати туди і сюди — у погоні, так само й у втечі.

Нас і до міста вони понесуть, якщо знов побажає

225 Славою Зевс Діомеда, сина Тідея, окрити, і

Йди ж бо мерщій та в руки батіг цей бери і блискучі

Віжки, а я увійду в колісницю, щоб бій розпочати.

Чи на себе бери його, я ж керуватиму кіньми».

В відповідь мовив до нього осяйливий син Лікаонів:

230 «Краще, Енею, ти сам бери віжки й керуй уже кіньми.

Швидше помчать вони повіз округлий, візничого звичний

Чуючи клич, як тікать доведеться від сина Тідея.

Можуть без тебе упертись сполохані коні й не схочуть

Винести нас з бойовища, не чуючи оклику твого.

235 Рушить на нас тоді син великого духом Тідея,

Вб’є нас і однокопитих собі забере твоїх коней.

Отже, своїми ти сам керуй колісницею й кіньми.

Я ж, коли він налетить, його списом загостреним стріну».

Мовлячи так, в колісницю оздоблену стали обидва

240 Й миттю погнали на сина Тідея баских вони коней.

Щойно побачив Стенел їх, осяйливий син Капанеїв,

Зразу ж до сина Тідея він слово промовив крилате:

«О Діомеде, сину Тідеїв, душі моїй любий!

Бачу могутніх мужів, що з тобою готові он битись.

245 Сила незмірна в обох. Один із них лучник славетний

Пандар, тим гордий, що сином доводиться він Лікаону.

Другий — Еней, гордиться походженням з лона Анхіса

Він бездоганного, мати ж його — Афродіта безсмертна.

Тож завернім своїх коней, не кидайся надто завзято

250 В лави передні, щоб милого серця свого не згубити».

Глянув спідлоба і мовив йому Діомед премогутній:

«Годі, ні слова про втечу, я цій не піддамся намові.

В мене немає того у природі, щоб, криючись, битись

Чи ховатись зі страху: ще сила моя непохитна!

255 Навіть із кіньми не виїду я, а виступлю пішки

В бій проти них, не дасть-бо тремтіти Паллада Афіна.

На колісниці од нас прудконогі не винесуть коні

Разом обох, чи встигне хоча б лиш один врятуватись.

Інше тобі я скажу, ти ж у серце вклади оце слово.

260 В разі порадниця мудра Афіна мене обдарує

Славою вбити обох, ти притримай поривчатих коней,

Віжками міцно до поручнів повоза їх притягнувши.

Сам — не забудь же цього! — до Енеєвих кинешся коней

І від троян їх жени до ахеїв красивоголінних.

265 З тої породи вони, що Тросові Зевс громозвучний

Дав в нагороду за сина його Ганімеда, — тож кращих

Коней нема під зорею світання і сонячним сяйвом.

В Лаомедонта цю викрав породу Анхіс мужовладний,

Потай кобил у табун до баских підсилаючи коней.

270 Шість народилось тієї породи лошат в його домі.

Четверо з них залишив він у себе, годуючи в стайні.

Двоє ж Енеєві дав, особливо при втечі надійних.

Їх захопивши, велику собі ми здобудемо славу».

Так Діомед і Стенел між собою тоді розмовляли.

275 Скоро й ті двоє примчали, швидких поганяючи коней.

Перший сказав Діомеду осяйливий син Лікаонів:

«Духом твердий і відважний Тідея славетного сину!

Не подолав тебе луком швидким я, гіркою стрілою,

Спробую списом тепер, чи не краще улучу я нині».

280 Мовивши так, довготінного з розмаху кинув він списа

І Тідеїда ударив у щит. Пройняло його наскрізь

Мідяне вістря і панцира тут же торкнулося дзвінко.

Голосно крикнув до нього осяйливий син Лікаонів:

«Пах твій навиліт пробито! Недовго тепер, сподіваюсь,

285 Зможеш триматись. Мені ж ти надав цим великої слави!»

Та, не злякавшись, йому відповів Діомед премогутній:

«Ти помилився, не влучив ти! Вам же обом, сподіваюсь,

Звідси не вийти раніш, поки той або інший, упавши,

Кров’ю напоїть Арея, бійця із щитом нездоланним».

290 Мовив і списа метнув. Його скерувала Афіна

Пандару в ніс біля ока, і в білі він зуби уп’явся.

В самій насаді язик одсікла йому мідь нездоланна,

Вістря навиліт пройшло аж униз, через край підборіддя.

З повоза впав він, і брязком на ньому озвалася зброя

295 Ясноблискуча. Вбік прудконогі шарахнулись коні

Від переляку. Так Пандар душі тут і сили позбувся.

Скочив на землю Еней із щитом та із списом великим,

З остраху, щоб не забрали убитого в нього ахеї.

Як в своїй силі упевнений лев, круг трупа ходив він,

300 Спис уперед виставляв і щит, на всі боки округлий,

Кожного, хто б не наблизивсь до нього, убить він грозився

Криком жахливим. Та камінь схопив син Тідея руками

Вельми важкий, удвох не могли б його смертні підняти

З нині живучих, а він і один ним розмахував легко.

305 Ним він ударив Енея в крижі, там де стегон окістя

Ходить в суглобах, — стегенною чашею це називають.

Чашу він ту роздробив і обидва порвав сухожилля.

Ще й йому шкіру той камінь обдер шерехатий. І раптом

Зсунувсь герой на коліна й рукою м’язистою тільки

310 Сперся об землю. І чорная ніч йому очі окрила.

Був би, напевне, загинув Еней, поводатар народу,

Тільки ж бо Зевсова донька угледіла це, Афродіта,

Мати, яка породила його пастухові Анхісу.

Оповила вона білі рамена круг любого сина,

315 Спереду краєм свого покривала блискучого вкрила,

Захистом певним од стріл, щоб хтось із данаїв комонних

Міддю грудей не пробив йому й духу із тіла не вийняв.

Винесла так з бойовища вона свого любого сина.

Син Капанеїв Стенел, проте, не забув настанови

320 Тої, що дав перед цим Діомед йому голосномовний.

Осторонь січі лункої свої поставив він коні

Однокопиті, до повоза віжками їх прив’язавши.

До пишногривих Енеєвих раптом він кинувся коней,

Їх від троян одігнав до ахеїв красивоголінних

325 І передав Деїпілові, другу своєму, якого

Більш цінував од ровесників інших за мислі поважні,

Щоб до човнів той одвів крутобоких. А сам він тим часом

На колісницю зійшов і, віжки блискучі вхопивши,

Зразу ж учвал до сина Тідея погнав свої коні

330 Міцнокопиті. А той переслідувать взявся Кіпріду

Міддю безжальною, знав, хоч богиня вона, а безсильна,

Не із числа тих богинь, які в війнах керують мужами,

Не Еніо, городів руйнівниця страшна, не Афіна.

От наздогнав він її, крізь густі прориваючись лави,

335 І замахнувсь тоді син великого духом Тідея,

І, налетівши, руки її ніжної шкіру він списом

Гострим поранив. Дійшов аж до тіла той спис міднокутий

Крізь божественне одіння, самими Харитами ткане,

Вище долоні, й безсмертна богинина кров полилася —

340 Плин, що в жилах пливе у блаженних богів невмирущих.

Хліба вони не їдять, не п’ють вони й вин іскрометних,

Тим-то в них крові нема і безсмертними їх називають.

Скрикнула з болю богиня і сина із рук упустила.

Феб-Аполлон в тую ж мить на свої підхопив його руки,

345 Темною хмарою вкрив, щоб хтось із данаїв комонних

Міддю грудей не пробив йому й духу із тіла не вийняв.

Голосно крикнув до неї тоді Діомед гучномовний:

«Геть іди, Зевсова доню, з війни та з цього бойовища!

Чи не доволі тобі, що жінок ти зваблюєш кволих?

350 А як втручатись ти хочеш в бої, то тепер, сподіваюсь,

Будеш жахатися бою, й здаля лиш почувши про нього!»

Мовив він так. Відійшла вона в розпачі й муці страшенній.

З натовпу далі Іріда її повела вітронога,

Горем убиту, аж тіло прекрасне її почорніло.

355 Буйного бачить Арея вона, що сидів там із кіньми,

Від бойовища ліворуч, до хмари свій спис притуливши.

Впала вона перед братом коханим своїм на коліна

Й стала благати, щоб він злотозбруйних позичив їй коней:

«Допоможи мені, брате мій любий, і дай мені коней,

360 Щоб на Олімп я могла повернутись, в оселю безсмертних.

Надто від рани я мучуся, смертним завданої мужем,

Сином Тідея, що битися навіть із Зевсом готовий».

Мовила так, і Арей відступив злотозбруйних їй коней.

На колісницю зійшла вона, любим зажурена серцем,

365 З нею Іріда зійшла і, віжки у руки узявши,

Пугою коней стьобнула, й слухняно помчалися коні,

Й швидко оселі богів досягли на високім Олімпі.

Коней спинила відразу тоді вітронога Іріда

Й випрягла їх з колісниці, божистого давши оброку.

370 Впала навколішки враз Афродіта ясна до Діони,

Матінки любої, та ж прийняла свою доню в обійми,

Пестила ніжно й, назвавши її на ім’я, говорила:

«Хто з небожителів так нерозважливо, люба дитино,

Скривдив тебе, наче зло ти явно якесь учинила?»

375 В відповідь мовила щедра на усміхи їй Афродіта:

«Ранив мене Діомед, зухвалий нащадок Тідеїв,

Тим що Енея намірилась винести я з бойовища,

Любого сина, що в світі для мене з усіх найдорожчий.

Не між троян і ахеїв страшна уже йде колотнеча,

380 Вже і з богами безсмертними битися стали данаї».

В відповідь мовить до неї Діона, в богинях пресвітла:

«Стримайсь, дитино моя, й потерпи, хоч і як тобі прикро!

Бо й, живучи на Олімпі, не раз нам траплялось терпіти

Від земнородних, заводячи звади лихі поміж себе.

385 Тяжко й Арей потерпів, коли От з Ефіальтом могутнім

В пута міцні його закували, сини Алоея.

В мідяній бодні сидів тринадцять він місяців скутий.

Так би й загинув там, мабуть, Арей, невситимий боями,

Та Ерібея прекрасна, їх мачуха, потай Гермеса

390 Оповістила, і викрав він з тої в’язниці Арея,

Що знемагав уже зовсім, знесилівши в путах жорстоких.

Тяжко і Гера терпіла тоді, коли син премогутній

Амфітріонів їй влучив стрілою тризубою в перса,

В правий сосок: в ту ж мить охопив її біль нездоланний.

395 Тяжко й Аїд потерпів, між богами жахливий: стрілою

Гострою той же син Зевса егідодержавного в брамі

Мертвих поранив його і страшного завдав йому болю.

Зразу ж до Зевса у дім він подавсь на вершину Олімпу,

З серцем зажуреним, пройнятий болем, що вп’явся з стрілою

400 В плечі кремезні його, терзаючи глибоко душу.

Лиш Пееон, болевтольних на рану насипавши ліків,

Затамував її. Та й від народження був він не смертний.

Несамовитий, зухвалий, на злочин він зваживсь безпечно,

Луком богам допікав, що живуть на високім Олімпі.

405 Цього ж наслала на тебе сама ясноока Афіна.

Дурень він! Серцем своїм не знає того син Тідея —

Недовговічні всі ті, хто посмів із безсмертними битись.

Не повернутись такому з війни, з бойовища страшного,