Іліада

615 Саме у пояс поцілив Еант його, син Теламона,

Глибоко в низ живота увійшов йому спис довготінний,

Важко зваливсь він на землю. Славетний Еант підбігає —

Зняти озброєння з нього, трояни ж, немов блискавиці,

Сипали гострі списи, — його щит увібрав їх багато.

620 Він же, ступивши п’ятою на вбитого, мідяне вістря

Витяг із трупа; інших же з пліч обладунків коштовних

Зняти не міг: надто густо-бо сипались стріли навколо.

Та й побоявсь, щоб трояни відважні його не затисли

Колом, багато-бо їх із списами навкруг наступало.

625 Хоч і високий на зріст, і могутній він був, і славетний,

А відігнали його, й, відступаючи, він аж хитався.

Так у жорстокім бою змагались вони між собою.

А Тлеполема, величного й славного сина Геракла,

Доля всевладна тоді з Сарпедоном звела богорівним.

630 Щойно зійшлись вони й близько один проти одного стали,

Син і онук всемогутнього Зевса, що хмари збирає,

Перший тоді Тлеполем такими словами озвався:

«Гей, Сарпедоне, лікіян пораднику, що за потреба

В битвах нездатному нітитись тут і від страху тремтіти?

635 Бреше, хто зве тебе сином егідодержавного Зевса!

Дуже далеко тобі із тими рівнятись мужами,

Що в давнину ще, за предків, родились од вічного Зевса.

Саме такою була, повідають, Гераклова сила,

Батько таким був, відвагою сповнений, лев’яче серце.

640 Отже, приїхав сюди задля коней він Лаомедонта

Лиш на шістьох кораблях і з меншим за наші загоном

І зруйнував Іліон, і всі вулиці в нім обезлюднив.

Ти ж боягузливий серцем і люд свій ведеш на загибель.

Жодної з тебе троянам підмоги, я певен, не буде,

645 Хоч і прийшов ти з Лінії й хоч був би багато сильніший,

Мною приборканий, все ж до Аїдових брам ти відійдеш».

В відповідь мовив йому Сарпедон, полководець лікійський:

«Так, зруйнував, Тлеполеме, твій батечко Трою священну

Через безглузде зухвальство преславного Лаомедонта,

650 Що, відповівши на послугу добру зневагою злою,

Коней йому не віддав, по які той ішов так далеко.

Але кажу тобі, смерть і загибель ти чорну одержиш

Тут же, подоланий списом моїм, і мені тоді славу,

Душу ж Аїдові ти віддаси, славетному кіньми».

655 Так говорив Сарпедон. Свого ясенового списа

Взяв Тлеполем, і в обох одночасно їх ратища довгі

З рук полетіли. В середину шиї противнику втрапив

Спис Сарпедона, і болем страшним пройняло її вістря —

Чорною пітьмою ніч Тлеполемові очі окрила.

660 А Тлеполем Сарпедону ввігнав своє ратище довге

В ліве стегно, і, тіло проймаючи, вістря шалене

Кість зачепило, та батько відвів ще загибель від нього.

Друзі божисті взяли боговірного вмить Сарпедона

Й винесли з битви. За ним волочилося ратище довге.

665 Й біль усе дужчав. Але не помислив ніхто й не подумав

Витягти спис ясеновий з стегна, щоб із іншими разом

Міг він іти: так його врятувати усі поспішали.

А Тлеполема також красивоголінні ахеї

Винесли з битви. Побачив це все Одіссей богосвітлий,

670 Духом незламний, і миле його розпалилося серце.

Поміж двох задумів розумом він і душею вагався,

З чого почати, — чи сина догнать громоносного Зевса,

Чи якнайбільше лікіян позбавить життя і дихання.

Та не йому, Одіссеєві, мужньому серцем, судилось

675 Зевса могутньому синові смерть заподіяти міддю.

Дух його проти лікійських полків обернула Афіна.

Хромій, Аластор, Койран і Галій від рук його впали,

Вбив він Алкандра тоді, і Прітанія, ще й Ноемона.

Ще багатьох би лікіян убив Одіссей богосвітлий,

680 Та запримітив здаля його Гектор шоломосяйний,

Кинувсь крізь лави передні, озброєний сяйною міддю,

Жах на данаїв наводячи. Рад був, його спостерігши,

Зевсів син Сарпедон і жалібно мовив до нього:

«Сину Пріамів! Не дай мені здобиччю стати данаїв,

685 А порятуй мене! Хай мої груди покине дихання

В вашому місті, якщо не дано вже мені повернутись

До дорогої вітчизни моєї, до власного дому,

Й радістю втішити любу дружину й маленького сина».

Не відповів на слова його Гектор шоломосяйний.

690 Мчав він шалено вперед, щоб мерщій відігнати аргеїв

І бездиханними трупами їх якнайбільше покласти.

А Сарпедона божистого друзі його посадили

В полі, під дубом прегарним егідодержавного Зевса,

І ясенового списа з стегна його лівого витяг

695 Дужий боєць Пелагон, що товаришем був його милим.

Зникла у нього душа, і очі покрилися млою;

Та опритомнів небавом, і подихом свіжим Борея

Дух йому знов оживило у грудях, що дихали важко.

Та перед грізним Ареєм і Гектором мідянозбройним

700 До кораблів своїх чорних, проте, не тікали аргеї,

Але й не рвалися в бій, а потроху назад відступали,

Звільна йдучи, коли між троян упізнали Арея.

Хто ж то був перший і хто був останній позбавлений зброї

Гектором, сином Пріама, і мідяношатним Ареєм?

705 Це богорівний Тевтрант із погоничем коней Оресом,

Трех, етоліянин, списник відомий, з ставним Еномаєм,

Син Енопса Гелен і з паском барвистим Оресбій,

Що проживає у Гілі, пильнуючи свого багатства,

Біля Кефіського озера, де по сусідству навколо

710 Й інші живуть беотійці, що мають багаті маєтки.

Щойно іздалеку білораменна побачила Гера,

Як у жорстокім побоїщі купами гинуть аргеї,

Зразу ж вона до Афіни звернулась із словом крилатим:

«Горе нам, Зевса-егідодержавця незборена доню!

715 Марно, як видно, тоді запевнили ми Менелая,

Що по руїні твердинь Іліона додому він прийде,

В разі дозволимо згубному ми шаленіти Арею.

Час-бо подумати й нам про таку ж оборону завзяту».

Мовила так. Не перечила їй ясноока Афіна.

720 І злотозбруйних сама запрягать заходилася коней

Гера, найстарша богиня, великого Кроноса донька.

Геба ж до осі залізної двоє коліс восьмишпицих,

Гнутих із міді, з обох колісниці боків прикріпила.

Обід у них золотий і нетлінний, а зверху їх шини

725 Мідяні, пригнані щільно, аж любо очам подивитись.

Маточин гнізда сріблом по обидва їх боки оббиті.

Сам же васаг колісниці тримався на злотних і срібних

Пасах міцних, а навкруг його поручні бігли подвійні.

Дишель же був із срібла. До кінцівки його прив’язала

730 Геба красиве ярмо золоте, від якого красиві

Йшли золоті хомути. Під ярмо підвела тоді Гера

Коней своїх прудконогих, вся прагнучи звади та битви.

В час той Афіна, дочка егідодержавного Зевса,

В горниці батьківській шати легкі свої, в світлих узорах,

735 Скинула з себе, руками своїми вишивані й ткані,

В панцир убралася батька свого, хмаровладного Зевса,

Й приготувалася збройно до битви, що сльози приносить.

Плечі страшна, золотими оздоблена вся торочками,

Їй прикривала егіда, оточена жахом навколо,

740 Звада у ній, і завзяття, й гонитва, що душу морозить,

І голова Горгони, страшної на вигляд потвори, —

Грізне, страшне воно, Зевса-егідодержавця знамення.

З гребенем пишним шолом золотий, з чотирма шишаками,

Був на ній, — постаті воїв ста міст той шолом прикрашали.

745 У вогняну колісницю ввійшла і спис ухопила

Гострий, важкий і міцний, що ним побивала героїв

Шереги гнівом охоплена донька всевладного батька.

Гера ляскучим бичем баских лише хльоснула коней,

І заскрипіли, самі відчиняючись, брами небесні, —

750 Ори вартують їх, стражі великого неба й Олімпу,

Вхід відчиняють і хмарою знов затуляють густою.

Пугами в брами ці гнали богині баских своїх коней.

Осторонь інших богів вони там побачили Зевса,

Що на найвищій сидів із численних вершин олімпійських.

755 Коней баских тоді білораменна притримала Гера

І до верховного Зевса Кроніда з питанням звернулась:

«Зевсе, наш батьку, невже не гнівить тебе злочин Арея?

Скільки мужів — та яких! — погубив він в народі ахейськім

Марно, безглуздо, мені на печаль! Вони ж безтурботно

760 Тішаться цим — і Кіпріда ота, й Аполлон срібнолукий, —

Дурня підбивши самі, що ніяких не знає законів.

Зевсе, наш батьку, чи сердитись будеш, коли я Арея

Хльостко бичем відшмагаю та геть прожену з бойовища?»

Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:

765 «Краще Афіну, що дбає про здобич, пошли проти нього, —

Більше за всіх вона звикла гризот завдавать йому прикрих».

Мовив це, й білораменна йому не перечила Гера.

Хльоснула коней, — не проти бажання вони полетіли

Поміж землею й простором укритого зорями неба.

770 Скільки очима сягає у далеч туманну людина,

Дивлячись з вишки чатівної в шир винно-темного моря,

Стільки навскач пролетіли богинь дзвінко ржучії коні.

А як до Трої добігли вони й до річок струменистих,

Де течія Сімоенту вливається в хвилі Скамандру,

775 Коней баских тоді білораменна притримала Гера,

Випрягла їх з колісниці й туманом густим огорнула,

А Сімоент їм поживну амброзії виростив пашу.

Вдвох вони вийшли, ходою на трепетних схожі голубок,

Прагнення повні аргейському воїнству поміч подати,

780 І підійшли аж туди, де найбільше мужів щонайкращих

Скупчилось, — наче ті леви, що м’ясо сире пожирають,

Чи кабани, що дикої їх не приборкати сили,

Круг Діомеда стояли вони, упокірника коней.

Тут зупинившись, білораменна їм крикнула Гера,

785 Стентора мужнього постать прибравши із голосом мідним, —

Так він лунав, наче враз п’ятдесят чоловік заволало:

«Сором, аргеї, бридкі боягузи, лиш з вигляду статні!

Поки у битвах брав участь Ахілл богосвітлий, ніколи

Ще не дерзали троянські загони крізь брами дарданські

790 Виступить: всі-бо його величезного списа боялись.

Нині ж далеко від міста при самих човнах вони б’ються!»

Мовлячи так, розбудила у кожнім відвагу і мужність.

До Діомеда тим часом пішла ясноока Афіна.

При колісниці із кіньми знайшла вона сина Тідея, —

795 Рану схолоджував він, що стрілою завдав йому Пандар.

Піт досаждав під пасом широким, що висів на ньому

Щит його круглий; зморений потом, з раменом зомлілим,

Ледве підняв свого паса він, кров витираючи чорну.

Спершись на кінське ярмо, озвалась до нього богиня:

800 «Син народивсь у Тідея, на батька не дуже-то схожий.

Сам-бо Тідей, хоч на зріст і малий, а воїтель завзятий.

Навіть коли воювать та виблискувать мужністю в битвах

Я боронила йому, — як тоді, коли сам, без ахеїв,

В Фіви послом до численних з’явився він Кадма нащадків.

805 В їхніх спокійно домах учтувати йому я звеліла.

Він, проте, як і раніше, відваги могутньої повен.

Викликав юних кадмеїв на різні змагання і легко

Їх переміг; я сама-бо йому помічницею стала.

Я й біля тебе стою, і твою стережу я безпеку,

810 І щиросердо тебе закликаю з троянами битись.

Та чи утома важка по трудах обняла твоє тіло,

Чи малодушний пройняв тебе страх, але ти після цього

Вже не потомок Тідеєві, мужньому сину Ойнея».

Відповідаючи, мовив тоді Діомед їй могутній:

815 «Я упізнав тебе, дочко егідодержавного Зевса!

Все щиросердо тобі я скажу, не втаївши нічого.

Не обняли ані страх малодушний мене, ані млявість.

Добре я все пам’ятаю, богине, що ти наказала:

«Не виступати зухвало з богами безсмертними битись,