Іліада

205 Тільки б схотіли ми всі, що являєм прихильність данаям,

Широколунного стримати Зевса й троян відігнати, —

Сумно йому довелось би сидіти самому на Іді».

З гнівним обуренням мовив їй владний землі потрясатель:

«Геро зухвалоязична! Яке-бо ти мовила слово!

210 Я не бажав би, щоб стали ми з Зевсом Кронідом змагатись,

Інші богове усі, бо Зевс набагато сильніший».

Так між собою вони розмову провадили щиру,

В час той весь простір од рову й човнів аж по мури високі

Повен був коней баских і збройних мужів щитоносних,

215 Скупчених густо. Тіснив їх Ареєві буйному рівний

Гектор, Пріамів нащадок, що Зевс дарував йому славу.

Був би нещадним вогнем він спалив кораблі рівнобокі,

Якби не вклала в думки Агамемнону Гера-владарка

Дух підійнять у військах, хоч і сам бадьорить мав ахеїв.

220 Зразу ж пішов тоді він до човнів і наметів ахейських,

В дужій руці свій широкий тримаючи плащ пурпуровий,

На величезний, чорний зійшов корабель Одіссеїв,

Між кораблів посередині, щоб і здаля його чули —

Як у наметах Еанта, що був Теламонові сином,

225 Так і в Ахілловім стані, — обоє з країв поставали

Із кораблями, на мужність і міць покладаючись власну.

Голосно крикнув Атрід, щоб данаям усім було чути:

«Сором, аргеї, бридкі боягузи, лиш з вигляду мужні!

Де ті хвальби, що немає на світі за нас хоробріших,

230 Де хвастовитість, з якою на Лемносі ви запевняли,

М’яса биків пряморогих там поїдаючи вволю

І випиваючи з кубків, вином аж по вінця налитих,

Ніби з вас кожен один проти сотні троян чи й двох сотень

Встоїть в бою, а тепер ми єдиного навіть не варті

235 Гектора, — скоро нещадним вогнем кораблі він нам спалить!

Зевсе, наш батьку! Кого з владарів премогутніх маною

Так оманив ти, велику від них одбираючи славу?

На многовеслім човні своїм пливши сюди на загибель,

Жодного все ж із прегарних твоїх вівтарів не минув я.

240 Стегна бичачі і жир я на кожному спалював щедро,

Міцно муровану прагнучи Трою ущент зруйнувати.

Нині ж прошу, хоч таке моє виконай, Зевсе, благання:

Дай врятуватися нам і загибелі злої умкнути,

Не допусти, щоб трояни понищили військо ахеїв!»

245 Так він благав, і зглянувся батько на сльози пекучі,

Ствердно кивнув, що залишиться цілим народ, не загине,

З неба послав їм орла, з віщих птиць найпевнішого птаха,

В кігтях тримав оленя він, дитя бистроногої лані.

Скинув він те оленя перед Зевсів олтар пречудовий,

250 Де всевіщому Зевсові жертви палили ахеї.

Скоро збагнули вони, що від Зевса та птиця злетіла,

Кинулись враз на троян, вогнем бойовим запалавши.

Та ніхто із данаїв, хоча і було їх багато,

Тим похвалитись не міг, що він, обігнавши Тідіда,

255 Коней баских через рів перегнав, щоб із ворогом битись.

Перший тоді Діомед зброєносного вбив Агелая,

Сина Фрадмона. До втечі вже він повернув своїх коней,

Та Діомед навздогін йому в спину помежи плечима

Гострого списа ввігнав, і пройшов той крізь груди навиліт.

260 З повоза впав він, аж зброя на ньому уся задзвеніла.

Слідом — Атрея сини, Агамемнон удвох з Менелаєм,

Далі — обидва Еанти, шаленої повні відваги,

Далі ще — Ідоменей із товаришем Ідоменея

Із Меріоном, на вбивцю мужів, Еніалія, схожим;

265 Ще й Евріпіл вслід за ними, Евемона син світлосяйний;

Тевкр був за ними дев’ятий, — гнучкий напинаючи лук свій,

Став він за щит, що Еант тримав його, син Теламона.

Ледве Еант відсторонить той щит, як герой, озирнувшись,

Раптом у когось в юрбі націлює лук і стрілою

270 Ранить, і той, упавши, свій дух віддає тої ж миті,

Сам же вертавсь і, неначе за матір дитина, ховався

Знов за Еанта, який щитом прикривав його світлим.

Першим кого ж подолав між троянами Тевкр бездоганний?

Впав Орсілох тоді перший, а далі Ормен з Офелестом,

275 Дайтор і Хромій, за ними іще й Лікофонт богорівний,

Амопаон, Поліемона син, із бійцем Меланіппом, —

Так одного за одним він на землю поверг многоплідну.

Вельми радів, поглядаючи, владар мужів Агамемнон,

Як своїм луком міцним той фаланги троян побиває,

280 Став перед ним, підійшовши, й з такими звернувся словами:

«Тевкре мій, любе чоло, Теламонію, люду владико!

Бий їх і далі отак, і станеш ти світлом данаям

І Теламонові-батьку: зростив-бо тебе він ізмалку,

В дім тебе радо приймав, хоч ти був йому сином нешлюбним.

285 Хоч і далеко він, славу йому принесеш ти велику.

Так-бо, скажу я тобі, і сповниться те неодмінно.

Тільки егідодержавний Зевс мені дасть і Афіна

Вщент зруйнувать Іліон, це прегарно збудоване місто,

Першому я після себе тобі дам почесний дарунок —

298 Або триніжок, або колісницю із парою коней,

Або жону, щоб на спільне з тобою виходила ложе».

Відповідаючи, мовив тоді йому Тевкр бездоганний:

«Сину Атрея славетний! Навіщо мене спонукаєш?

Я ж бо стараюся й сам! Скільки вистачить сили у мене —

295 Не спочиваю, — з дня, як троян ми до міста прогнали,

Нищу їх воїв, частуючи гострими стрілами влучно.

Ось уже вісім із лука я випустив стріл довголезих,

Глибоко в тіло вони уп’ялись юнакам войовничим,

Тільки у цього скаженого пса я ніяк не поцілю».

300 Мовивши так, він знову стрілу з тятиви посилає

В Гектора, саме у нього поцілити прагнучи серцем;

Схибив, проте, й бездоганному Горгітіону, Пріама

Синові, прямо у груди дзвонистою втрапив стрілою;

Батьком з Езіми в заміжжя узята його породила

305 Кастіаніра прекрасна, з богинями вродою схожа.

Наче той мак у саду свою набік похилить голівку,

Під ряснотою мачин і весняних дощів обважнілу,

Так же й шоломом обтяжену голову набік схилив він.

Тевкр же тим часом ізнову стрілу з тятиви посилає

310 В Гектора, саме у нього поцілити прагнучи серцем;

Схибив він знову, — стрілу Аполлон відхилив йому бистру,

Й Архептолему, візничому Гектора, постріл дістався:

В бій пориваючись, ранений був під соском він у груди

І з колісниці упав. Назад подались прудконогі

315 Коні, від нього ж і сила в ту мить, і душа відлетіли.

Жаль за візничим страшний огорнув тоді Гектору серце,

Тяжко сумуючи, він супутця залишив лежати

І Кебріона гукнув, свого брата, що був недалеко,

Віжки до коней узяти, й послухався той, це почувши.

320 Сам же мерщій з колісниці блискучої скочив на землю

З криком жахливим і, камінь великий рукою схопивши,

Кинувсь на Тевкра, поцілить його пориваючись серцем.

З сагайдака тоді Тевкр, гіркую стрілу свою взявши,

До тятиви притулив і вже лук напинав, але Гектор

325 Шоломосяйний у плечі, якраз де ключиця від шиї

Груди йому відокремлює — найнебезпечніше місце! —

Каменем гострим ударив, коли той вже цілив у нього,

І тятиву перетяв. Заніміла рука біля кисті.

Тевкр на коліна звалився, і лук із руки його випав.

330 Напризволяще Еант не лишив свого впалого брата —

Зразу ж до нього підбіг і щитом його вкрив величезним.

Товаришів його двоє, до Тевкра тоді нахилившись, —

Ехіїв син Мекістей і з ним богосвітлий Аластор, —

До кораблів понесли крутобоких, і тяжко стогнав він.

335 Знову тоді пробудив олімпієць одвагу в троянах,

І до глибокого рову вони відігнали ахеїв.

Гектор між перших помчав, своєю могутністю гордий.

Так, наче дикого вепра чи лева на ловах нагнавши,

В клуби і стегна міцними зубами впивається ззаду

340 Пес прудконогий і стежить, щоб звір той не встиг обернутись, —

Довговолосих отак переслідував Гектор ахеїв,

Трупом останніх раз в раз кладучи, хоч і як ті втікали.

Та коли рів з частоколом вони перебігли й багато

Воїв згубили в утечі, руками троянськими вбитих,

345 Перед своїми нарешті спинились вони кораблями

І, осміляючи там один одного, руки здіймали

До милосердних богів, і голосно кожен молився,

В той час як скрізь появлявся на конях своїх пишногривих

Гектор з очима Горгони чи мужоубивці Арея.

350 Зглянулась, це зауваживши, білораменная Гера

І до Афіни відразу ж промовила слово крилате:

«Леле! Невже ми, о Зевса егідодержавного доню,

Не допоможемо хоч би востаннє данаям, що гинуть?

Мабуть, сповняючи долю лиху, так і приймуть загибель

355 Всі від руки одного. Понад міру-бо тяжко лютує

Гектор, нащадок Пріама, й багато вже лиха накоїв!»

В відповідь мовила їй ясноока богиня Афіна:

«Цей вже давно і силу, і душу свою погубив би,

В рідному краї своєму убитий руками аргеїв,

360 Та мій батько недобрими в серці лютує думками,

Вічно лукавий і злий, бажанням моїм погамовник.

Він не згадає, як часто я сина його рятувала,

Ще як у подвигах той знемагав тяжких в Еврістея.

Слізно волав він до неба, й мене на підмогу до сина

365 Зевс громовладний не раз посилав із високого неба.

О, коли б це я раніше розсудливим розумом знала,

Ще як він посланий був до Аїдових брам вартового

Вивести пса із Еребу, оселі страшного Аїда,

То не уникнув би він тоді Стіксових течій глибоких!

370 Нині ж гордує він мною й виконує волю Фетіди,

Що цілувала коліна йому й підборіддя торкалась,

Городоборцю Ахіллу благаючи шану віддати.

Тільки ще буде мене, яснооку, він милою звати.

Тим же то однокопитих мерщій запряжи своїх коней,

375 Маю поїхать я в дім до егідодержавного Зевса,

В збройне вберуся одіння для бою, і ми ще побачим,

Як син Пріамів наш шоломосяйний радітиме Гектор,

Тільки-но ми в бойових обидві появимось лавах.

Тож не один із троян своїм м’ясом і жиром наситить

380 Хижих птахів і собак, біля суден полігши ахейських!»

Мовила це, й не перечила білораменна їй Гера —

Кинулась золотозбруйних сама запрягать своїх коней

Гера, поважна богиня, великого Кроноса донька.

Діва ж Афіна, дочка егідодержавного Зевса,

385 Плащ свій із пліч опустила легкий на порозі у батька,

Ніжноузорний, м’який, що своїми руками зіткала,

І надягла замість нього хітон громовладного Зевса,

В збройне прибралась одіння для бою, що слізьми вмиває,

В полум’яну колісницю ввійшла і спис ухопила

390 Гострий, важкий і міцний, що ним побивала героїв

Шереги, донька всевладного батька, охоплена гнівом.

Гера ляскучим бичем баских лише хльоснула коней,

І заскрипіли, самі відчиняючись, брами небесні, —

Ори вартують їх, стражі великого неба й Олімпу,

395 Вхід відчиняють і хмарою знов затуляють густою.

В брами ці гнали богині бичами баских своїх коней.

Зевс їх побачив з високої Іди, й розсердився страшно,

І злотокрилу Іріду послав до них з вістю летіти:

«Швидше, Ірідо, лети, поверни їх назад, не давай їм

400 Мчати вперед, — не на добре ця звада зі мною їм вийде!

Так-бо скажу я тепер, і сповниться те неодмінно:

Я покалічу їм коней баских, що везуть колісницю,

З повоза скину самих, колісницю ж їм ту поламаю,

В коловороті років навіть літ через десять не вдасться

405 Їм тих загоїти ран, що своїми завдам блискавками.

Хай ясноока побачить, що значить із батьком змагатись.

Геру ж не так я виную, не так обурений нею, —

Завжди перечити, що не скажу я, давно вона звикла».