Іліада

Ніби двояким шляхом мене Кери вестимуть до смерті:

В разі зостанусь я тут, щоб битись під мурами Трої,

То не діжду повороту, лиш вічну я славу здобуду,

А як вернуся додому, до любого отчого краю,

415 То не діждать мені слави, зате довголітній спокійно

Вік проживу, і смерть передчасна мене не спіткає.

Я б і іншим ахеям порадив те саме зробити —

Швидше додому пливти: кінця-бо високої Трої

Не дочекатися вам, над нею Зевс громовладний

420 Руку свою розпростер, і люд її духом піднісся.

Тож повертайтесь додому і найзнатнішим ахеям

Вість передайте від мене — в цім честь для старійшин почесних.

Хай поміркують думками і винайдуть спосіб найкращий,

Як врятувать кораблі, а разом і воїв ахейських

425 На кораблях крутобоких. А те, що надумали досі,

Все не до речі воно — я в гніві своїм непохитний.

Фенікс нехай залишається з нами і тут заночує,

Щоб в кораблях моїх завтра до рідного їхати краю,

Як побажає того. Силоміць же його не везтиму».

430 Мовив він так. І мовчки те слухали всі нерухомо,

Подиву повні: велика-бо сила була в його слові.

Зрештою Фенікс йому відповів, сивочолий комонник,

Слізьми вмиваючись, — за кораблі він боявся ахейські.

«Як повертатись додому ти справді, осяйний Ахілле,

435 Зважився й од кораблів одвернути швидких не бажаєш

Полум’я згубне, охоплений гнівом у серці своєму,

Як же я можу один залишитись без тебе, мій любий

Сину? Послав мене з Фтії Пелей, сивочолий комонник,

Разом з тобою, у стан до Атріда тебе виряджавши

440 Юним, не звиклим до воєн, до кожного рівно жорстоких,

Та недосвідченим в радах, де слави мужі набувають.

Тим-то й послав мене він, щоб всього тебе міг я навчити —

В слові проречистим бути і в ділі поборником ревним.

От чому, люба дитино моя, я не хочу без тебе

445 Тут залишатись, коли б і сам бог обіцяв обтесати

Старість із мене й квітучим зробити, яким я раніше

Був, покидавши Елладу, жінками прекрасними славну,

Гніву тікаючи батька, Амінтора, сина Ормена.

Сердивсь на мене він через наложницю пишноволосу,

450 Що покохав її вельми і став зневажати дружину,

Матір мою. Та ж, коліна обнявши, благала у мене

Діву коханням з’єднать, щоб старий став для неї огидний.

Вволив я волю її. Про це як довідався батько,

Тяжко прокляв мене й грізних почав він благати Еріній,

455 Щоб на коліна до нього ніколи дитя не сідало

Мною народжене. Вічні богове прокльон той здійснили —

Глибу підземного Зевс і жахлива із ним Персефона.

(Батька замислив тоді я гострою міддю убити,

Та приборкав той гнів мені хтось із безсмертних, до серця

460 Вклавши людські поговори й ганьбу, яка мене вкриє,

В разі почнуть мене батькоубивцею звати ахеї).

Не дозволяло, проте, в моїх грудях стривожене серце

Перед очима у гнівного батька лишатися в домі.

Правда, і рідних, і друзів багато, кругом обступивши,

465 Довго мене умовляли зостатися в отчому домі.

Жирних багато овець і повільних волів круторогих

Тут закололи, багато свиней, що лисніли від сала,

Тут на рожнах напекли над Гефестовим полум’ям дужим;

Випили з батькових дзбанів багато вина іскряного.

470 Дев’ять ночей невідступно вони при мені ночували,

Поперемінно мене стерегли, і не гасло ніколи

Світло, одне — при вході в обведене муром подвір’я,

Друге — в самім передсінку, при дверях до спальні моєї.

А як десятої ночі для мене вже пітьма запала,

475 Виламав двері я спальні своєї, підігнані щільно,

Вибіг і, вмить перескочивши мур, що навколо подвір’я,

Легко уник сторожів і служниць, що мене вартували.

Втікши далеко, блукав я в широких Еллади просторах,

Поки до Фтії родючої, матері вівцям, дістався

480 До можновладця Пелея. Мене він, прийнявши прихильно,

Так полюбив, як батько лиш любить єдиного сина

В юному віці, багатих маєтків його спадкоємця,

Дав і багатство мені, і густо залюднені землі.

Жив я на окраю Фтії, керуючи людом долопів.

485 Виховав там і тебе я, о богоподібний Ахілле,

Серцем тебе полюбив, не хтів-бо ніколи ти з іншим

Сісти до спільного столу, ні дома торкнутися їжі,

Поки тебе не візьму на коліна, й, нарізавши м’яса,

Не нагодую, й до уст я не притулю тобі келих.

490 Часом, бувало, хітон ти на грудях мені заплямуєш,

Бризнувши трохи вином, через милу незграбність дитячу.

Отже, багато про тебе я дбав і трудився багато

З думкою — хай я потомства й позбавлений з волі безсмертних, —

Саме тебе назову я, о богоподібний Ахілле,

495 Сином, щоб згубу ганебну од мене колись одвернув ти.

Отже, Ахілле, приборкай свій дух гордовитий! Хай буде

Серце твоє не безжальне. Та можна й богів ублагати,

Хоч перевищують нас вони в доблесті, шані і силі.

Вмилостивляють їх пахощі диму, й побожні моління,

500 І узливання із жиром жертовним, як ревно благає

Ласки людина, хоча помилилась вона й завинила.

Доньки-бо є у Зевса великого — Літи-Благання, —

В зморшках обличчя, кульгаві, з очима, що зиркають скоса,

Аті-Нестямі услід вони заклопотано ходять.

505 Ата ж є дужа й на ноги проворна, то їх набагато

Випереджає і, цілу кругом оббігаючи землю,

Шкодить людям, а Літи стають їм тоді в допомозі.

Той же, хто, Зевсових дочок зустрінувши, їх пошанує,

Матиме поміч од них, вони молитви його вчують,

510 А як одкине од себе, зневажливим словом одмовить,

З ревним благанням до Зевса Кроніона Літи підступлять,

Ату щоб слідом послав одплатити зухвальцю бідою.

Отже, Ахілле, й ти вияви Зевсовим донькам належну

Шану, як звикли їх всі шанувать, благородні душею.

515 Якби дарів не приніс тобі й не обіцяв їх надалі

Син Атрея, і досі в лютому гніві затятий,

Я й не просив би тебе обурення власне відкинуть

І захистити ахеїв, що вельми того потребують.

Але й тепер він багато дає і вперед обіцяє,

520 Кращих мужів посилає до тебе із ревним благанням,

Обраних з-поміж ахейського люду й тобі найлюбіших

Серед аргеїв. Отже, ні мови їх, ані приходу

Не зневажай, хоч досі і гнівався ти справедливо.

Чули не раз ми про давніх мужів, про героїв, укритих

525 Славою, — інколи лютому гніву й вони піддавались, —

Вмилостивляли дарунками їх, умовляли словами.

Трапилось це, пам’ятаю, давно й, може, вам воно, друзі,

Не новина, але все, як було, я б хотів розказати.

Бій між куретів точився і між войовничих етолян —

530 Нищили круг Калідона вони одні одних завзято.

Мужньо етоляни свій Калідон боронили прекрасний,

Знищить його намагались курети, Ареєм натхнені.

Лихо оце Артеміда наслала їм золотошатна,

Гнівна за те на етолян, що жертви з плодів свого саду

535 Їй не приносив Ойней, — всім богам він палив гекатомби,

Їй лише, доньці великого Зевса, не дав він нічого —

Чи не подумав, чи, може, забув, але гріх був великий.

Гнівом охоплена Зевса самого дочка стрілометна

Дикого з хащ лісових білоіклого вепра наслала.

540 Шкоди багато кабан цей тоді заподіяв для саду,

Попідривав і на землю звалив дерев він багато

Разом з корінням міцним і цвітом на них яблуневим.

Вепра того все ж, нарешті, убив Мелеагр, син Ойнея,

Силу-силенну мисливців з околишніх міст назбиравши

545 Разом з їх псами: малим-бо гуртом цього звіра не взяти,

Тож не один через нього на вогнище ліг смутковійне.

Розрух і зваду велику богиня тоді учинила

Поміж куретів хоробрих і духом великих етолян —

Все за ту голову вепра й укриту щетиною шкуру.

550 Поки брав участь в бою Мелеагр, Ареєві любий,

Доти куретам доводилось зле — поза мурами міста

Їм не вдавалось утриматись, хоч і було їх багато.

Враз огорнув Мелеагра могутнього гнів, що у грудях

Дух забиває часами й мужам, які мислять розумно.

555 Серцем розгнівався він на матінку рідну Алтею

Й до Клеопатри прекрасної, жінки подався своєї,

Що від стрункої Марпеси, Евена дочки, народилась

Та від Ідея, з усіх на землі найсильнішого мужа.

Тож, не вагаючись, на владаря Аполлона самого

560 Цей за дружину струнку наважився лука підняти.

Батько і мати поважна тоді почали в своїм домі

Звати дочку Алкіоною в пам’ять про дні, коли мати,

Терплячи долю лиху алкіони, стражденної пташки,

Тяжко ридала, як Феб-Аполлон її вкрав дальносяжний.

565 Гнівом пекучим повитий, лежав Мелеагр у дружини,

Був він на матір лихий за прокльони, — у горі на нього

Помсту богів за убитого брата вона закликала,

Впавши навколішки, груди вмиваючи слізьми гіркими,

Довго у землю, що живить людей, вона била руками,

570 Довго Аїда самого благала й страшну Персефону

Смерть її сину послати. Й Ерінія, в пітьмі блуденна,

Серцем жорстким невблаганна, почула її із Еребу.

Крики від брам Калідона тоді залунали і гуркіт

Мурів руйнованих. До Мелеагра старшини етолян

575 Найповажніших послали жерців із благанням подати

Захист, та ще й нагороду велику йому обіцяли:

Де й найродючіший ґрунт на всій калідонській рівнині,

Мав він найкращу дільницю у гій п’ятдесят собі взяти, —

У виноградних садах красувалась одна половина,

580 І половина гуляла, для орного поля придатна.

Довго просив його й старець Ойней, сивочолий комонник,

Вийшовши перед поріг його високоверхої спальні,

В двері зачинені стукав, уклінно звертався до сина.

Довго і сестри просили, і мати благала поважна.

585 Він же ще більше затявся. Його також друзі просили,

З-поміж усіх найвірніші йому, найдорожчі для нього,

Та гордовитого серця у грудях схилить не здолали,

Поки ударами спальню і мурів товстих не схитнуло,

Поки не вдерлись курети і не запалали пожежі.

590 Стала тоді із плачем Мелеагра дружина благати,

Вбрана ошатно, про всі повідаючи мужеві лиха,

Що зазнає їх весь люд у захопленім ворогом місті:

Ріжуть нещадно мужів, вогнем спопеляють оселі,

Гарно вбраних жінок із дітьми у полон забирають.

595 Серцем обурився він, про жахливі почувши події,

Й кинувся в бій, одягнувши на себе осяйливу зброю.

Так він загибелі день одвернув од людей етолійських,

Серця послухавши свого. Дарунків йому ж не давали

Гожих і щедрих, — загибель од люду і так одвернув він.

600 Ти ж не тримай цього в думці, нехай богове інакше

Мисль твою, любий, спрямують. Бо від кораблів, що палають,

Важче біду одвернути. Отож, подарунки прийнявши,

З нами виходь. Як бога, тебе пошанують ахеї.

А як пізніш, без дарів, до вбивчого бою ти вступиш,

605 Шани такої не матимеш, ворога хоч би й відбивши».

Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:

«Феніксе, паростку Зевсів, дідуню старенький, не треба

Шани цієї мені, — вшанований Зевсом я досить.

При кораблях крутобоких мене збереже він, допоки

610 Вистачить в грудях дихання й носитимуть любі коліна.

Ще тобі інше скажу я, а ти заховай в своїм серці:

Духу мого не бентеж наріканням та слізьми гіркими,

Щоб догодити Атріду. Його ти любить не повинен,

Щоб ненависним не стати мені, що люблю тебе дуже.

615 Краще б зі мною тому досаждав, хто мені досаждає.

Влади державної нарівно й шани прийми половину.