Іліада

205 Їх навістити я йду, щоб зваду спинить безнастанну.

Довгий-бо час обоє вони уникають кохання

Й спільного ложа, — така ворожнеча їм в душу запала.

Якщо я зможу словами умовить їх любеє серце

Спільного ложа дійти і з’єднатись в обіймах кохання, —

210 Завжди шановною й любою будуть мене називати».

В відповідь щедра на усміхи мовила їй Афродіта:

«Ніяк мені й не годиться твого не послухати слова —

Бо ж у обіймах Зевса верховного ти спочиваєш».

Мовила це й розв’язала на грудях вишиваний пояс

215 Світлоузорний, що в нім розмаїті таїлися чари:

Запал кохання, жадання жагуче, облесні розмови

Та умовляння, що зводять із розуму й найрозумніших.

Гері цей пояс дала вона й слово таке їй сказала:

«На тобі, Геро, сховай поміж персів вишиваний пояс

220 Світлоузорний, усе в нім заховано. Та, сподіваюсь,

Ти не повернешся, не досягнувши того, що бажаєш».

Мовила так. Велеока до неї всміхнулася Гера

Й з усміхом тим сховала між персів вишиваний пояс.

В дім свій Зевсова донька вернулась тоді Афродіта,

225 Гера ж помчала мерщій в далечінь із верхів’їв Олімпу

І, Пієрію пройшовши та милу усім Ематію,

Перелетіла фракіян комонних засніжені гори,

Їх верховини найвищі, землі й не торкнувшись ногами.

Далі вона з-над Афона-гори через море хвилясте

230 Зрештою в Лемнос прийшла, богосвітлого місто Тоанта.

Там вона стрілась зі Сном, що братом доводиться Смерті.

Взявши за руку його, таке йому слово сказала:

«Сне, безсмертних богів і смертного люду владарю!

Як ти раніше зважав на слова мої, так і сьогодні

235 Вислухай. Завжди за це тобі глибоко буду я вдячна.

Зевсові очі ясні у дрімоті зімкни під бровами

В час, як в обіймах моїх він спочине на ложі кохання.

Дам я за те тобі в дар нетлінне із золота крісло

Гарне, — син мій Гефест, митець на всі руки, майстерно

240 Зробить його, а для ніг тобі ще приладнає підставку,

Щоб на учтах ти міг на ній ноги покоїти білі».

Відповідаючи, так промовив їй Сон нездоланний:

«Геро, достойна богине, великого Кроноса донько!

Будь-кого іншого серед богів вічносущих я міг би

245 Легко приспать, навіть течії дужі ріки Океану,

Що джерелом для народження був усім іншим безсмертним.

Але до Зевса Кроніона я підійти не посмів би

І не приспав би його, хіба лише сам він накаже.

Мав одного вже я разу науку з твого повеління,

250 В день той, коли самовпевнений син хмаровладного Зевса

Від Іліона відплив, столицю троян зруйнувавши.

Розум тоді я приспав у егідодержавного Зевса,

Неподоланно розлившись навколо; а ти його сину,

Лихо замисливши, вітер страшенний на море наслала

255 І віднесла його до велелюдного острова Косу,

Одаль від друзів своїх. Прокинувшись, Зевс розлютився

Й порозганяв по всім домі богів, мене ж він усюди

Пильно шукав і з ефіру закинув би в море безслідно,

Ніч врятувала мене, що й людей, і безсмертних долає.

260 Втік я й у неї сховався, й лють Зевсова стала вщухати,

Бистрій-бо Ночі не зважився він неприємне чинити.

Нині ж від мене ти знов вимагаєш зробить неможливе».

Мовила знову йому велеока владичиця Гера:

«Сне, навіщо про це у своєму ти згадуєш серці?

265 Думаєш, може, троян захищатиме Зевс громовладний,

Як він розгнівавсь колись за сина свого за Геракла?

Краще ходім, і віддам я одну із харіт наймолодших

Заміж за тебе, й тоді називати дружиною будеш

Ти Пасітею, що взяти її віддавна бажаєш».

270 Мовила так, і, радіючи, Сон їй у відповідь каже:

«Ну, то клянися мені неторканними водами Стіксу,

Правою ти многоплідної ниви торкнися рукою,

Лівою — сяйного моря, і хай нам за свідків у цьому

Будуть підземні богове, осельники Кронових жител,

275 Що віддаси за мене одну із харіт наймолодших

Ти Пасітею, що взяти її я віддавна бажаю».

Мовив він так. Не противилась білораменная Гера.

Так поклялась, як просив він, і поіменно назвала

В Тартарі скритих богів, що імення було їм Титани.

280 А як вона поклялась і велику закінчила клятву,

Лемноса й Імбра міста позад себе обоє лишили

І, оповиті у хмарну імлу, подалися в дорогу.

Іди діставшись багатоджерельної, матері звірів,

Лектон минули, де й море лишили; тоді суходолом

285 Рушили, й лісу верхів’я хитались у них під ногами.

Сон там зоставсь, щоб його не нагледіли Зевсові очі,

На величезну виліз ялину, що в час той на Іді

Над усіма височіла, в ефір крізь повітря сягнувши.

Сів він на ній, безпечно в ялиновім вітті укритий,

290 Наче та пташка дзвінка, що у горах живе, і богове

Мідяним звуть ковалем, а північним яструбом — люди.

Гера тим часом мерщій піднялась на Гаргарську вершину

Іди високої. Зевс її там хмаровладний побачив.

Тільки-но глянув, як пристрастю розум йому охопило,

295 Наче тоді, як уперше зазнав він із нею кохання,

Разом на ложе зійшовши, від любих батьків своїх потай.

Вийшов до неї, назвав на ім’я і так він промовив:

«Геро, куди поспішаєш? Куди ти прямуєш з Олімпу?

Повозу й коней не видно твоїх, щоб їхати далі».

300 Підступ ховаючи, мовить до нього володарка Гера:

«До рубежів того краю, що живить усіх, я прямую, —

Предка богів навістить Океана і матір Тетію,

Що у домівці своїй і зростили мене, й згодували.

Їх навістити я йду, щоб зваду спинить безнастанну.

305 Довгий-бо час обоє вони уникають кохання

Й спільного ложа, — така ворожнеча їм в душу запала.

Коні мої при підніжжі багатоджерельної Іди

Ждуть, щоб по суші мене понести і по водних просторах.

Нині ж для тебе сюди прибула я з вершин олімпійських,

310 Щоб ти не гнівався потім, як мовчки піду я від тебе

До Океана самого у дім його глибоководний».

Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:

«Геро, ти встигнеш, проте, і пізніше до нього податись,

Нині ж на спільному ложі зажиймо розкошів кохання.

315 Пристрасть така до богині чи смертної жінки ніколи,

В грудях моїх розливаючись, дух мені ще не скоряла!

Так не кохав ще ніколи я ні Іксіона дружини,

Що Пірітоя родила, з безсмертними рівного мужа,

Ні струнконогої діви Данаї, Акрісія доньки,

320 Що породила Персея, славетного поміж мужами,

Ані державного Фенікса далекославної доньки,

Що породила Міноса і рівню богам — Радаманта,

Так не кохав я Семели, ні тої Алкмени у Фівах,

Що нездоланного духом Геракла мені породила,

325 А Діоніса людям на радість родила Семела;

Ні пишнокосої так не кохав я владарки Деметри,

Ані Лето велеславної, ані тебе, моя Геро,

Як тебе нині кохаю, солодким повитий жаданням!»

Підступ ховаючи, мовить до нього володарка Гера:

330 «О, ти жахливий, Кроніде, яке-бо ти слово промовив!

Прагнеш ти нині зі мною на ложі зажити кохання

Тут, на високостях Іди, що звідусюди їх видно.

Що ж це було б, якби хто із богів, одвічно живущих,

Вгледів на ложі нас разом обох та пішов показав би

335 Іншим богам. Не посміла б тоді я, із ложа кохання

Вставши, у дім твій вернутись, — який би був сором для мене!

А якщо так вже бажаєш і прагне того твоє серце,

Є спочивальня у нас, що Гефест, наш любий нащадок,

Побудував, до одвірків двері міцні приладнавши.

340 Підемо спати туди, як тебе так приваблює ложе».

Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс громовладний:

«Геро, не бійся! Ніхто із богів чи мужів земнородних

Нас не побачить, такою-бо я огорну золотою

Хмарою нас, що й Гелій нічого крізь неї не вгледить,

345 Хоч своїм гострим промінням він бачити може й усюди».

Мовив так Кроносів син і схопив у обійми дружину.

Зразу ж під ними земля квітучі зростила мурави,

Лотоси зрошені, крокус і купи густі гіацинта,

Ніжні й м’які, що свої підносили високо стебла.

350 Там і лягли вони вдвох, і прекрасна обох огорнула

Хмарка злотиста, і з неї блискучі спадали росинки.

Сном і коханням подоланий, так на Гаргарській вершині

Спав безтурботно отець, обнімаючи міцно дружину.

Вмить до ахейських човнів полетів тоді Сон нездоланний,

355 Щоб принести земледержцю, землі потрясателю, вістку,

Близько він став перед ним і слово промовив крилате:

«Допомагай, Посейдоне, данаям тепер щиросердо,

Славу в бою подаруй, хоч би й ненадовго їм, поки

Зевс почиває: сном-бо його оповив я солодким.

360 Звабила Гера його — в коханні із нею з’єднатись».

Мовив це й миттю до людських племен він славетних подався,

Поміч данаям подать Посейдона ще більш спонукавши.

Кинувсь до перших рядів Посейдон тоді й голосно крикнув:

«Чи віддамо Пріамідові Гектору ми перемогу,

365 Вої аргейські, щоб взяв кораблі він і славою вкрився?

Та похваляється так і тому лише так він говорить,

Що при човнах пробуває Ахілл із розгніваним серцем.

Не відчували б такої, проте, ми в Пеліді потреби,

Якби один за одного в битві стояли завзято.

370 Ну-бо, вчинімо так, як зараз оце я скажу вам:

В кращі, найбільші у цілому війську щити одягнувши

Тіло, шоломами з міді блискучої щільно покривши

Голови наші і в руки узявши списи щонайдовші,

В бій вирушаймо! Я сам поведу вас. І певен, не встоїть

375 Гектор тоді Пріамід, хоч яким він завзяттям шаліє.

Хто із вас стійкий в бою, а щит в того мужа маленький,

Слабшому хай його дасть, а сам хай покриється більшим».

Мовив він так, і охоче послухали всі його ради.

Хоч і уражені ранами, воїв вожді шикували —

380 Вождь Тідеїд, Одіссей і славетний Атрід Агамемнон.

Лави обходячи всі, вони зброю веліли міняти,

Кращий щоб кращу дістав, а гіршим лишилася гірша.

А як круг тіла усі одягнулись блискучою міддю,

Рушили в бій, їх ряди Посейдон вів, землі потрясатель.

385 Пагубний меч довголезий в могутній тримав він правиці,

Схожий на блискавку; з ним неможливо змагатись людині

В битві смутливій: страхом-бо кожного він уражає.

З другого боку, й троян шикував осяйливий Гектор.

Розпочали бойове між собою, нещадне змагання

390 Сам Посейдон темнокудрий і смертний осяйливий Гектор —

Цей із троянами йшов, а той заступавсь за аргеїв.

Море здіймало до самих човнів і наметів аргейських

Хвилю шумливу, — війська із оглушливим сходились криком.

Та ні морськії вали не б’ють так об сушу бурхливо,

395 Гнані з безкрайого моря нестримним Борея диханням,

Ні між ущелин гірських не гуде з таким шалом страшенним

Полум’я хиже, пожар лісовий роздуваючи буйно,

Ні вітровій не шумить так в широколистому вітті

Дужих дубів, коли із страшним він бушує завзяттям, —

400 Як закричали жахливо трояни тоді і ахеї

Криком нестямним, одні проти одних рушаючи в битву.

Стрівшись лицем до лиця із Еантом, осяйливий Гектор

Перший на нього метнув свого гострого списа й не схибив,

В груди потрапив йому, де два ремені сходились разом, —

405 Щит на однім, меч срібноцвяхований висів на другім, —

Ніжнеє тіло вони захистили. Розгнівався Гектор,

Бачачи, що надаремно із рук його зброя злетіла,

І відступив до друзів своїх, уникаючи смерті.

Лиш обернувсь він, як в нього великий Еант Теламоній

410 Каменем кинув, із тих, що були кораблям за підпору, —